УКР РУС  


 Головна > Українські новини > По єпархіях > Київська  
Опитування



Наш банер

 Подивитися варіанти
 банерів і отримати код

Електронна пошта редакцiї: info@orthodoxy.org.ua



Зараз на сайті 60 відвідувачів

Теги
милосердя 1020-річчя Хрещення Русі шляхи єднання Митрополит Володимир (Сабодан) церква та політика Голодомор Церква і політика краєзнавство іконопис Мазепа автокефалія вибори комуністи та Церква Священний Синод УПЦ конфлікти УПЦ КП Доброчинність діаспора Патріарх Алексій II Предстоятелі Помісних Церков Приїзд Патріарха Кирила в Україну Ющенко постать у Церкві Києво-Печерська Лавра молодь педагогіка розкол в Україні забобони церковна журналістика Католицька Церква українська християнська культура Президент Віктор Ющенко секти УГКЦ монастирі та храми України Вселенський Патріархат Археологія та реставрація Церква і медицина церква і суспільство Церква і влада






Рейтинг@Mail.ru






На все воля Божа...

  05 жовтня 2009


Валентина Семеняк
Раз на місяць біля високого муру, який ховав від людських очей монастирські стіни, зупинялось розкішне авто з київськими номерами і звідти виходила дуже поважна пані. Перед незнайомою жінкою, як за помахом чарівної палички відчинялась металева хвіртка і вона неквапом щезала в світлому отворі. А за коротку хвилю часу з'являлась знову, по цей бік - в миру. Водій запобігливо відчиняв перед нею дверцята невизначеного кольору і машина так само несподівано зникала на сільській дорозі, як і з'являлась.

Це була Раїса Адамівна, дружина великого столичного начальника, котра на відміну від простих смертних людей звикла двері у будь-яку інстанцію відчиняти ногою. Жінка зручно вмостилась на передньому кріслі і сердито кинула тільки одну фразу:

- О'кей!

Що, залежно від її настрою та інтонації, мало багато значень.

Петрович,  а так  всі кликали водія, бо мав однакове прізвище і по батькові, звичним і впевненим рухом повернув ключ запалення і двигун миттєво подав ознаки життя. Машина плавно зрушила з місця. Зазвичай Петрович полюбляв рушати «голосно», привертаючи до себе увагу перехожих, із специфічним ящанням. А от тут не міг, як-не-як  це була свята місцина, а не Хрещатик чи якийсь там бульвар Шевченка, де він почувався, як кум королю. Та й навіть якби хотів, то не розігнався б все одно, бо обабіч цієї дороги все щось паслось: як не людські качки, то гуси. Навіть кури чимчикували сюди і щось вишпортували в густому спориші, сварячись поміж собою за знахідку. Всіх їх, як і людей, тягнуло до цього місця, як магнітом. Дивна думка з'явилась в голові Петровича так само несподівано, як і зникла. Втім, його цікавило інше: сьогодні Раїса Адамівна повернулась до машини дуже швидко, як ніколи. Бідолаха не встиг навіть розслабитись, як-не-як, а п'ятсот з гаком кеме прогаратали всього за декілька годин. Та хіба йому вперше звикати до подібних галярмових ситуацій... З власного досвіду вже знав: як треба, то Раїса й сама розговориться. Головне, вміти витримати паузу, дивись - і  сама все скаже. Так воно і сталось.

- Просили так  часто не їздити, щоб душу Максові зайвий раз не тривожити. А раз в місяць хіба це часто? - першою заговорила жінка, але вийшло це в неї нещиро. Не помітити цього не можна було. - Я їм гроші плачу за те, щоб за малого молились, а вони мені ще й претензії виставляють, уявляєш?! По їхньому виходить, що я теж маю молитись! І ще чого! - невідомо скільки б ще дратувалась Адамівна, якби не різке голосіння мобілки, яке несподівано обірвало словесну тираду незадоволеної жінки.

- Це, мабуть, Масік, - полагіднішав її голос і вона не помилилась. Масік - це був чоловік Раїси Адамівни, вітчим Макса. Петрович не бачив його ще жодного разу. Він не знав, хто насправді ховається за цим масним прізвиськом та й не хотів знати. Розумом розумів, що цей Масік сидить дуже високо в провладних коридорах і грає там неординарну  роль. Але для Петровича головне було те, що йому вчасно платили гроші і ще й неабиякі. Правда, єдине, що його трохи дивувало, так це те, що його, тридцятирічного, кликали Петровичем, а Масіка - Масіком...

Масік певно дав якісь термінові вказівки, бо Адамівна враз змінилась на виду і тільки на знак згоди раз-у-раз кивала головою. Так, ніби Масік міг побачити її реакцію на відстані. За Макса не розпитував нічого. Макс - це їхній головний біль, це те, що може серйозно зашкодити репутації вітчима, в якого не за горами, буквально ось-ось, на носі, вибори до парламенту. Про Макса знають тільки троє людей: Масік, себто - вітчим, Адамівна - вона ж мати,  і він - Петрович. Не беручи до уваги монахів. Макс - наркоман зі стажем. Куди його тільки не возили на лікування, а все безрезультатно. Так, ніби зачароване коло над ним. Хто нарадив з монастирем, Петрович не знав і навіть не уявляє, чим все це має скінчитись...

Більшу половину дороги до Києва Адамівна спала, а, може, тільки вдавала, що спить. Коли вже виходила з машини, то з її кишені на крісло випала невеличка фіолетова книжечка. Петрович блискавично зреагував і покликав Адамівну. Та тільки знизала плечима і скептично усміхнулась на те:

- Та то мені в монастирі тицьнули. Хочеш, візьми собі, а хочеш, - викинь.

Петрович підняв книжечку і прочитав:»Набожність в честь святого Архангела Михаїла». На обкладинці був зображений могутній воїн з крилами. В правій руці у нього був меч, який він заніс над людино-змієм, а лівою ногою він притис його до землі. В лівій руці він тримав терези, точнісінько такі самі, як Петрович одного разу бачив у квартирі Адамівни, коли допомагав носити речі під час переїзду на нову квартиру. Ці терези мали пряме відношення до системи правосуддя, в якій, здається, працював сам Масік. Петрович почав уважно придивлятися до поверженого людино-змія. Когось він йому дуже нагадував... Це ж треба! Масіка! Так, так, Масіка, якого він ніколи в житті не бачив. Але, судячи з розмов оточуючих, уявляв його саме таким. Масік на обкладинці був безсилим і переляканим, здається, ще трохи і  Михаїл його розчавить в ніщо. Але насправді Петровича здивувала не ця дивна, майже містична схожість, а те, що цього святого з обкладинки звали так само, як і його - Михайлом. Він відкрив бардачок і обережно поклав туди фіолетову книжечку із сонячним воїном. А ще в нього виникли свої, тільки йому відомі асоціації з Афганом, де йому довелось колись побувати... «Хай буде - подумав про фіолетову книжечку, - колись знадобиться.

У Надії ще зранку з'явилось якесь дивне відчуття тривоги і невпевненості. В міру того, як збільшувався день, воно, це відчуття, наростало все більше і більше. Жінка закрила на базарі кіоск, де торгувала всіляким дріб'язком, і поїхала додому, не чекаючи на кінець робочого дня. Дорогою перечитала всі молитви, які знала, але легше від того не стало: тривога і неспокій посилились в душі ще більше. Вдома декілька разів схоплювалась, щоб подзвонити до сина, але якась невидима сила зупиняла її ще за кілька кроків від телефону. Вона подивилась на настінний календар, який ряснів від червоних позначок. Вже майже двадцять днів Надія з благословіння отця Михайла читала акафіст до ікони Матері Божої «Невпиваєма чаша». Читала і плакала. Плакала і читала. «Матінко Божа, - зверталась до святого лику, - я не знаю як вже маю казати, але допоможи, пролий світло на ситуацію, що склалась, підкажи. Ти ж мати так само єдиного Сина. Може, я щось не так зробила, що маю таку біду, а, може, це мені за щось таке випробування. Тобі краще знати, тому й прошу Тебе. Але ж не відвернись, підкажи, навчи, що маю зараз робити і як далі діяти...».

Несподівано жінка змовкла і враз не відчула, а зрозуміла, чи, може, й усвідомила всім своїм єством, що має вже їхати до Віталія. Чому й навіщо - не знала, але відразу всім серцем повірила цьому глибинному внутрішньому поклику. Віталій був недалеко від дому, за якихось сорок кілометрів, то довго збиратись їй  не довелось. Вже майже виходила з дому, як задзвонив телефон. Поки взяла слухавку, все внутрішнє єство немов сконцентрувалось в якийсь тугий напружений клубок.

- Віталія можна? -  прогугнявіло в слухавці.

- Його нема й не буде для тебе ніколи! Чуєш!

Надія щосили закричала в трубку і, не тямлячи себе від люті, що несподівано, мов цунамі, накрила її всю з ніг до голови, пожбурила якнайдалі від себе телефон. А далі й геть висмикнула шнур із розетки. Їй здавалось що в такий спосіб вона створить надійний захист для сина і повністю звідусіль відгородить його від ненадійних старих друзів.

Вже в маршрутці згадала, що забула подзвонити до лікарки, яка «вела» Віталія. Власне, це була її ідея з монастирем і саме від неї вона почула вражаючу фразу про те, що наркоманія - це захворювання в першу чергу душі. Теодорівна не полінувалась і домовилась із настоятелем, щоб взяли Віталія на роботу різноробочим: у дворі якраз повним ходом йшло будівництво господарської частини. Від всіх робітників Віталія відрізняло тільки те, що  він мав зранку й увечері ходити на монастирську службу. Служба починалась дуже рано: о п'ятій. Кожна хвиля часу Віталія була вщерть наповнена зайнятістю, на що й було розраховано від самого початку. І, головне, що хлопець був ізольований від старої компанії хворих дружків.

Надія мала приїхати до сина після того, як вичитає повністю акафіст, тобто через сорок днів. (Звісно, в такі деталі Віталій не був посвячений). Залишалось ще двадцять днів, як якась невидима сила зірвала її з місця і змусила вирушити в дорогу. У маленькій церковці вже правилась вечірня, але сина там не було... З прочинених дверей линуло їй навздогін:» Осанна! Осанна! Осанна!», що в перекладі з єврейської означало «Допоможи нам!». Тихесенько навшпиньках, боячись дихнути, вибралась з монастирських дверей. Густа, насичена ладаном хвиля повітря ніжно і лагідно огорнула  Надію, з голови до ніг. Але спокій і смирення оминули її душу, - там все одно продовжувала визрівати тривога. І якось сама по собі всередині пробудилась і почала лунати Ісусова молитва:»Господи, Ісусе Христе, сину Божий, спаси і помилуй мене...» - прошепотіла всім серцем на одному диханні і кинулась туди, де жив Віталій. Двері зсередини були зачинені. Але вона знала, що син був там. Вона тихо покликала. У відповідь почувся дзенькіт: по той бік дверей щось впало на підлогу і розбилось...

Надія зблідла на виду, всередині ніби щось обірвалось. Страшний здогад промайнув в її голові:

- Синочку, відчиняй вже, а ні, - то покличу зараз людей!

 

Жінка ще і ще раз штовхнула щосили плечем двері і вони легко подались вперед так, що вона ледве не впала від цього різкого руху. Вражено зупинилась. На підлозі корчився від болю, а, може, від кайфу худющий незнайомий хлопчина, неприродньо закотивши при цьому очі. А Віталій тримав в руках шприц і ніяк не наважувався себе вколоти. Видко було, що щось стримувало його. Це була жахлива видимо-невидима боротьба за душу. А що це саме так, мати бачила, як пекельно страждало тіло її сина...

Підбігла і вихопила шприц:

Віталику! Повторюй за мною: Господи, Ісусе Христе, Сину Божий, спаси і помилуй, мене грішного!».

Але хлопець нічого не чув. Було одне тіло, тіло без душі.

- Віталику! Синочку! - почала його трусити, бити по обличчю, далі цілувати.

- Чуєш, ну, повторюй, повторюй за мною. Господи...

Миттєво дістала із сумочки пляшчину із свяченою водою і все, що в ній було, з переляку вилляла синові на голову, просто на тім'ячко. Це подіяло, син немов ожив, стрепенувся, кинувся до матері і почав гірко плакати. Слова лились з нього бурхливим потоком:

- Мамо, я не знаю, що зі мною було. Макс дуже злився на мене, а я не міг, рука не піднімалась. Якась невидима сила міцно тримала мене за обидві руки і вони мені не належали... Вони були, як дерев'яні.

- Синочку, це ж я за тебе молилась! Хоч тепер ти віриш, яка за нами з тобою стоїть сила! Ой, треба кликати когось на допомогу...

Оговтавшись трохи від пережитого потрясіння, жінка вже на ходу спитала:

- А звідкіля тут цей хлопець?

- Я тільки знаю, що він з Києва, і якась дуже велика шишка. Сьогодні до нього приїздила якась жінка з пакетом, а після того...

Віталій раптово замовк. Було видно, що йому неприємно згадувати пережите.

- Так ось ти чому не пішов на вечірню, ось чому мені ще зранку було недобре. Як відчувало моє серце біду! І після цього не вірити в ангела- хоронителя?!

 

Наступного дня Петрович знову їхав тією самою дорогою, тільки з Києва до Доброго. Їхав сам, без Адамівни. Їхав забирати Макса, вірніше, його тіло. «Душа мабуть не витримала і покинула тіло» - невеселі думки сновигали в голові ще вчора безтурботного Петровича. «Душа? Якщо вона є, то де зараз душа Макса?». Почувши про смерть сина Адамівни, Петрович, якщо чесно, зовсім не здивувався. Бо до цього все йшло. І ця звістка не була для нього несподіванкою. Дивувало й шокувало інше - спокійна реакція батьків.  І в них також мала б бути душа? Втім вони перепоручили Петровичу тихенько поховати сина в селі, неподалік цих місць, де несподівано об'явились якісь далекі родичі. Батьки приїхати до Макса не могли: у Масіка було відповідальне передвиборче турне країною... Несподівано Петровичу стало страшно й моторошно. Холодні мурашки поповзли тілом. Такого з ним раніше ще не було...

На узбіччі дороги стояла жінка і махала рукою. Петрович, не роздумуючи, зупинився. Без Адамівни він робив це часто.

Незнайомка аж світилася зсередини - чи то щастям, чи то радістю. Цього не можна було не помітити.

- Підкиньте, будь ласка, до Доброго, маршрутку прогавила, а наступну ще довго чекати.

- Сідайте, чого ж там, підвезу.

Жінка подякувала і не втрималась, щоб не сказати:

- А я була трохи невпевнена, що ви станете. Такі машини простим людям не стають. Але я, якщо чесно, молилась.

- Ви вірите в Бога? - сам не сподівався почути від себе таке запитання Петрович.

У салоні автомобіля враз повисла тиша. Щоб була вона мертва, як полюбляють писати у  своїх романах письменники, важко сказати, бо чути було тихий шум двигуна. Але це справді була тиша...

Першою її порушила попутниця:

- А ви ще сумніваєтесь в Його існуванні? Гаразд, чи знали ви ще вчора, що поїдете цією дорогою і розмовлятимете зі мною?

- І на гадці не мав. Але яке відношення до цього має моє запитання? - щиро здивувався Петрович.

- Яке? Пряме. На кожного з нас там, зверху, є Божественний промисел, якщо хочете, план. І все, що з вами відбувається, то тільки для того, щоб вас пробудити, щоб ви нарешті повірили. Поступово, крок за кроком, через різні  життєві ситуації. Ви думаєте я сама до таких висновків прийшла? Що ви! Через свого сина.

- Він що, у вас, віруючий?

- Чому ви сприймаєте все буквально, - несподівано заперечила незнайомка. - Уявіть собі, що саме до вчорашнього дня він був далекий від віри у вищу силу.

- Щось я нічого не второпаю.

- Якщо ви не проти, то я розповім вам про все за порядком.

 

Незнайома жінка, яку звали Надією, розповіла про свою сім'ю, про те, як вони з чоловіком на найвищу сходинку земних цінностей поставили матеріальне. А до сина тим часом руки все не доходили, - не було часу. Ріс він сам по собі, аж поки не опинився в компанії наркоманів.» Коли це сталося, чоловік пішов жити до коханки, а я залишилася віч-на-віч з бідою. Мене так конкретно притиснуло, що я тільки тоді згадала... Ноги самі понесли до найближчої церкви. Впала перед найпершою іконою і плакала. Молитв не знала, але молилась серцем. Є такий стан...Сльози - це покаяння, очищення. Це я вже зараз така мудра, а тоді нічого цього не знала. Між іншим, у Бога нема інших рук, крім людських. Зараз я це чітко усвідомлюю. Саме там до мене підійшла черниця з іконної крамниці і порадила, що і як маю робити. Але не думайте, що як тільки ви стаєте на шлях світла, то все буде в житті гладенько. Перешкоди активізуються як ніколи, але боятись цього не треба. Якщо у вас глибока в душі віра - вас ніхто не дістане».

Тут Надія зробила паузу і сказала:  - Те, що я пережила вчора, на межі містики...

Жінка на одному диханні розповіла Петровичу про свої ранкові передчуття, про те, як вчасно приїхала до сина і врятувала його від вірної смерті...

На останній фразі Петрович аж підстрибнув:

- То ви їдете в монастир?

- Так, - настала черга дивуватися Надії, - а ви ж звідки знаєте?

- Я теж туди їду. І теж до сина, але не мого. І теж наркомана. Але вже мертвого...

- То Макс таки помер? - перепитала вражено жінка. - Це був Макс? Хлопця звали Максом?

- Так, звали...

- Царство Небесне...Бідна мама! Це ж вона ще нічого не знає?

- Нема в нього ні батька, ні матері, загинули в автокатастрофі, - несподівано сам для себе збрехав Петрович.

- Якби в нього була мама, то вона своїми молитвами витягнула б його із того жахіття. Сказано ж: »По вашій вірі буде вам дано». Хочете, я молитимусь за душу цієї дитини. Його повне ім'я Максим?

- Так, виявляється у нього й ім'я є, повне, як у всіх нормальних людей.

         

Петрович відчув, як несподівано всередині нього піднімається хвиля люті... А ще закипає образа за зовсім чужого йому хлопця. Чоловік відчув, що безпорадний перед світом, перед самим собою...

З того всього мало не проїхав дорогу до монастиря, але Надія вчасно поклала йому на плече свою руку. Ця абсолютно чужа жінка випромінювала дивовижний спокій.

Не хвилюйтесь, ми з сином допоможемо вам все владнати, та й отці також вас просто так не залишать. Я вас дуже розумію, повірте... А за душу Максима треба дуже багато молитись...

- Ви допоможете мені?

 

Через декілька днів Петрович після похорону повертався додому до Києва. Мобілку відключив ще добу тому: не хотів чути голосів ні Масіка, ні Адамівни. Через те не знав, що діється в столиці. На душі між тим було важко й потворно. Щоб якось відвернути увагу від пережитого, увімкнув радіо. Там якраз співала Примадонна. Петрович зосередився на словах пісні. Чув їх раніше багато разів, але тільки зараз, вперше в житті, здається зрозумів їхню глибинність:»Этот мир придуман не нами, этот мир придуман не мной...». Дослухавши пісню до кінця, почав «стрибати» радіохвилями в пошуках новин. На одній з них наштовхнувся на розмову двох людей, яка просто заінтригувала. Так, ніби ці двоє говорили спеціально для нього. Один з них був, напевно, священик. До них дозвонився хтось із радіослухачів і встиг поставити два останні запитання, бо передача підходила до завершення:

- Чому після смерті для людини є тільки два місця: рай і пекло?

- Це спрощена схема. - відповів приємний чоловічий голос. - І це зовсім не «місце». Місце знаходиться в просторі. Рай і пекло знаходяться у духовному вимірі. А станів дуже багато. Ті з вас, хто читав «Божественну комедію» Данте, пам'ятають, що там списано багато кіл пекла, кіл чистилища і кіл раю. Чому так? Тому що посмертний стан у людей неоднорідний.

- В чому полягає сучасне православне уявлення про пекло?

- Жодне релігійне вчення не народилось, як теорія. Розуміння про пекло народилось із внутрішньої, духовної життєвої практики. Пекло спочатку з'явилось в душі людини, котра ще тут переживала відчай, мрак, чорноту і вона зрозуміла, що означає понести із собою у вічність чорноту душі. І як би це не зображували, це завжди залишиться тим самим, тобто законом відплати - не кримінального, не юридичного, а природнього, тому що у людини, пам'ять якої напоєна чорним, все це йде у вічність (а душа людини наполовину складається із пам'яті). І у нас не вистачить уяви, щоб уявити собі, наскільки гірко все це може бути. Середньовічна людина, прагнучи це символічно зображати, малювала вогонь, фізичний вогонь, але це був лише символ. Я впевнений, що справжні, глибокі середньовічні мислителі ніколи не думали, що десь там існують сковорідки і котли. Вони чудово розуміли, що мова йде про духовну реальність. Як говорив один із древніх мудреців, пекло - це неможливість любити. Це втрата світла, і починається пекло вже тут, а не тільки за воротами смерті.»

На цій фразі передача «Духовні витоки» скінчилась. За п'ять хвилин після реклами почались новини. Всі вони крутились довкола виборів. «От де пекло» - не встиг подумати Петрович і  від почутого мало не виїхав на зустрічну смугу...

«Близько 18-ої години на трасі Київ-Кіровоград зіткнулися пасажирський бус «Мерседес» і джип. - Повідомляла радіослухачів дикторка. - Удар був таким сильним, що пасажири останнього, а ними виявились майбутній кандидат у депутати до парламенту  Едуард Масій та його дружина, загинули на місці».

 

Петрович різко загальмував і з'їхав на узбіччя. Його кидало то в жар, то в холод. А, може, то йому почулось? Може ще десь є людина з подібним прізвищем? Він кинувся до бардачка за мобілкою, але вона, як крізь землю провалилася. «Так тобі і треба» - розізлився сам на себе. Понишпорив по всіх закутках. Пальці намацали якусь книжечку. Витягнув її на світ. В очі вдарило разючим фіолетовим кольором. Згадав. Це ж Адамівні в монастирі давали, а вона не прийняла, відкинула... Це була «Набожність в честь святого Архангела Михаїла». Подумав:»Хочу прочитати підказку, що маю далі робити». І постановив:»Як прочитаю, так і зроблю».Відкрив там, де відкрилось. Очі вихопили дрібненькі рядочки з молитви:»...стою перед Тобою разом зі своїм  Ангелом хоронителем і в присутності всіх Ангелів Неба, яких беру собі на свідків цього мого набоженства до Тебе, беру собі Тебе за мого Покровителя та особливішого Заступника й сильно постановляю завсіди Тебе почитати й Твою честь між іншими по змозі розширяти. Перебувай зі мною все життя, щоб я ніколи ані ділом, ані словом, ані думкою не прогнівив Бога...».

Після прочитаного в Петровича ніби камінь з плечей звалився. Стало вільніше дихати. Він заспокоївся. Зібрався з думками і раптом...згадав, співставивши факти.  Виходило так, що в той момент, коли він думав, що брехав Надії про загибель батьків Макса в автокатастрофі, виявляється все насправді саме так і було. Але як? Як він міг про це знати, насправді нічого не знаючи? Хто говорив тоді його вустами? Навіщо?

Несподівано з машиною порівнявся старий невизначеного віку чоловік з наплечником. Він дивно глянув на Петровича і кивнув головою.

«Мабуть бомж, просити зараз буде» - приготувався Петрович і опустив скло.

«Слава Богу!» - привітався до нього невідомий, не зупиняючись. Поки Петрович думав, як правильно йому відповісти, незнайомець не чекаючи відповіді, мовив вголос, продовжуючи  повільно собі йти вперед:»На все воля Божа, на все...».

Петрович був ошелешений. Це була відповідь конкретно адресована йому, водію джипа. Можливо, той старець і не знав чому він сказав саме так, проходячи повз нього... А можливо... Несподівано згадались Надіїні слова про те, що в Бога нема інших рук, як окрім людських. В одну мить йому стало все зрозумілим і прийнятним як білий день. Коло замкнулось. Всі крапки над «і» було розставлено. І без його участі. Хтось Великий і Мудрий зробив це замість нього. Петрович вперше за останні два дні усміхнувся. Він доторкнувся до істини. Відтепер він знав і вже не сумнівався, чия насправді це була робота. Робота великого майстра.

І тут на Петровича таке найшло! Йому захотілось наздогнати старого, обійняти, притиснути до серця і... подякувати. Він вибіг з машини. Озирнувся довкола. Ніде нікогісінького... Тільки широка простора дорога, обабіч неї поля.