УКР РУС  


 Головна > Публікації > Церква і суспільство  
Опитування



Наш банер

 Подивитися варіанти
 банерів і отримати код

Електронна пошта редакцiї: info@orthodoxy.org.ua



Зараз на сайті 60 відвідувачів

Теги
Києво-Печерська Лавра 1020-річчя Хрещення Русі шляхи єднання Президент Віктор Ющенко Вселенський Патріархат молодь постать у Церкві Археологія та реставрація педагогіка церква і суспільство Церква і політика Патріарх Алексій II Церква і влада Доброчинність комуністи та Церква іконопис Голодомор автокефалія діаспора секти Митрополит Володимир (Сабодан) краєзнавство УПЦ КП милосердя розкол в Україні Предстоятелі Помісних Церков Католицька Церква забобони Мазепа вибори Приїзд Патріарха Кирила в Україну українська християнська культура конфлікти монастирі та храми України УГКЦ церковна журналістика Священний Синод УПЦ Ющенко церква та політика Церква і медицина






Рейтинг@Mail.ru






Ангели захисників Вітчизни

  24 лютого 2009


Олег Карпенко
Земні війни - відгомін брані небесної. Наші предки завжди шанували доблесних воїнів, які захищали Вітчизну, відновлювали порушену справедливість і покладали життя за "други своя". Але людина зі зброєю часто потребує мудрої поради та духовної підтримки. Саме тому римські воїни запитали Іоанна Хрестителя: "А нам що робити?". І почули у відповідь: "Нікого не кривдіть, не обмовляйте, і задовольняйтеся платою вашою" (Лк. 3, 14).

Зараз, як ніколи, духовної допомоги потребує наша українська армія, спадкоємиця славного запорізького воїнства. Як тоді, так і нині Церква прагне допомогти своїм захисникам. Зусилля багатьох священнослужителів координує Синодальний військовий відділ. Їх надихає приклад святих воїнів - покровителів Збройних Сил.

IV століття. Римська імперія

Початок IV століття приніс християнам надію на мирне життя в імперії. У 313 році святий Константин Великий видав наказ, згідно з яким послідовники Христа отримували свободу віросповідання і рівні права з язичниками. Але його співправитель Лікіній у підвладній йому частині країни вирішив викорінити християнство. Він готувався до війни проти Константина і, остерігаючись зради, вирішив очистити своє військо від християн.

На той час у вірменському місті Севастії одним із воєначальників був язичник Агріколай. Під його керівництвом знаходився загін із сорока каппадокійців, хоробрих воїнів, які вийшли переможцями в багатьох баталіях. Усі вони були християнами. Коли воїни відмовилися принести жертву язичницьким богам, Агріколай кинув їх до в'язниці. Воїни ревно молилися й одного разу вночі почули голос: "Хто витерпить до кінця, той спасеться".

2004 рік. Ірак. Ас-Сувайра. Український миротворчий контингент

Здається, це неможливо витримати. Нестерпна київська спека +30 градусів -ніщо у порівнянні з іракським сонцем, яке нагріває повітря до +50. Але наприкінці зими, коли до Іраку прибула чергова група українських миротворців, було набагато прохолодніше. Разом з миротворцями в "гарячу точку" прилетів і православний священик.

Ігумен Іоасаф (Перетятько) - водночас офіцер і священнослужитель. Свого часу він відслужив строкову службу, а військове звання отримав на військовій кафедрі Київського міжнародного університету цивільної авіації. Коли виникла потреба мати священика для несення послуху в миротворчому контингенті, запропонували отцю Іоасафу, і він погодився.

Позаду благословення митрополита Володимира й напутні слова владики Августина - "головного військового єпископа", засніжений Київ і рідний Іонинський монастир. Попереду - перший досвід військового служіння молодого ігумена.

І все-таки перше враження - спека. Нестерпна спека навіть у "холодні місяці". Тим більше, що виходити за територію табору можна тільки у бронежилеті й касці, це стосується й отця Іоасафа.

Серед військових батюшку впізнати можна хіба що по бороді, бо він носить таку ж форму. Проте з часом, у його петлиці з'явився хрестик - вишили у Вавилоні араби.

Розпорядок дня у військового священика такий самий, як і в усіх офіцерів. Але спочатку, звичайно ж, вранішні молитви й молебень перед початком нового дня.

На території воєнного містечка є наметовий храм. Практично в усі свята й недільні дні о. Іоасаф звершував богослужіння. А в будні виїжджав разом з бійцями на бойові завдання.

На територію табору часто залітали снаряди. Єдиним незахищеним бетонними плитами об'єктом був православний храм. Але за всі сім місяців служби ігумена Іоасафа в церкву не залетів жоден осколок...

Як організувати пастирське служіння на війні? Цього не навчають у семінарії, досвід і традиції військового священства втрачені. Тому сучасним першопрохідцям доводиться покладатися у цій справі лише на свою духовну інтуїцію та молитву.

Отець Іоасаф періодично влаштовував перегляд православних фільмів (Синодальний відділ щедро забезпечив його відеоматеріалами). Завжди чоловік п'ять, як мінімум, дивляться - хто приходить, хто йде. Одне слово - служба. Після перегляду фільму починаються розмови на духовні теми. Люди стають розкутішими, ставлять запитання, зав'язується відверта бесіда.

Людині завжди ніколи. Особливо на війні. У неї є два варіанти: або піти до церкви помолитися, або виспатися перед наступним завданням. І найчастіше боєць обирає останнє. Тому такі дорогоцінні для священика ці бесіди, але найбільше втішає, коли приходять у храм.

Воєнний табір швидко облетіла тривожна звістка - наші хлопці потрапили в засаду. Отець Іоасаф був у штабі і чув про те, що боротьба йде не на життя, а на смерть. Зовсім недавно вони сиділи разом і говорили про сокровенне, вранці вітали свого батюшку-офіцера, а зараз - на волосинку від загибелі. Він пішов до церкви і почав молитися.

Слава Богу, все обійшлося. Поранені були, але ніхто не загинув. Хоча ситуація була дуже серйозною. Багато бійців зрозуміли, що це - Божа милість. Господь захистив. Згодом отцю Іоасафу довелося пережити не одну смерть українських миротворців. На його очах в Ас-Сувайрі загинуло п'ять його співвітчизників.

Найбільша радість для священика, коли людина приходить в Церкву. Коли боєць знаходить його і говорить: "Все, отче! Я не знаю, як далі жити, допоможи!". Відрадно бачити, як людина починає прагнути святості, брати участь у богослужіннях, читати духовну літературу.

Війна не може бути на 100 % праведною. Будь-яка війна породжена гріхом. А ця й поготів. Однак отець Іоасаф розумів, що завдання священика -відмовитися від політики і займатися своїм прямим обов'язком, духовним опікуванням пастви. Він часто згадував 40 севастійських мучеників - військовий загін, можна сказати, спецназ. Вони з честю виконували свій військовий обов'язок у язичницькій державі, а коли постала потреба, виконали і обов'язок християнський.

IV століття. Римська імперія

Наступного ранку воїнів знову привели до Агріколая. Цього разу той застосував лестощі. Він почав вихваляти їхню мужність, молодість і силу та знову запропонував їм зректися Христа і тим здобути собі почесті та прихильність самого імператора. Знову почувши відмову, Агріколай звелів закувати воїнів. Проте старший з них, Киріон, сказав: "Імператор не давав тобі права накладати на нас кайдани". Агріколай знітився і наказав відвести воїнів у темницю без кайданів.

Через сім днів до Севастії прибув знатний сановник Лісій і влаштував суд над воїнами. Святі рішуче відповіли: "Візьми не тільки наше військове звання, а й життя наші, для нас немає нічого дорожчого від Христа Бога". Тоді Лісій наказав побити святих мучеників камінням. Але каміння летіло мимо цілі; камінь, кинутий Лісієм, влучив в обличчя Агріколаю. Мучителі зрозуміли, що святих захищає якась невидима сила. У в'язниці воїни провели ніч у молитві і знову почули голос Спасителя, Котрий утішав їх: "Віруючий у Мене, якщо і помре, оживе. Дерзайте й не бійтеся, бо отримаєте вінці нетлінні".

2008 рік. Київ. Печерська Лавра. Синодальний відділ УПЦ по взаємодії зі Збройними силами та іншими військовими формуваннями України

- Усе почалося з шафи, - розповідає капітан I рангу, секретар військового відділу Віктор Кулакевич. - У приймальні Митрополита Володимира була шафа, і одна з її полиць належала владиці Августину. Він складав туди свої документи по роботі з військовими. Так почалося створення нашого відділу. І тільки згодом нам виділили приміщення. Ініціатива створення відділу належала Митрополиту Володимиру й владиці Августину.

Відтоді наші двері практично не зачиняються. До нас приходить дуже багато людей. Офіцери, солдати, родичі військовослужбовців - усі приїжджають зі своїми проблемами на бесіду до владики. Не менше робиться і в єпархіях. Усю цю роботу координує відділ, двічі на рік ми збираємо тут усіх священиків, які служать у військових формуваннях.

Робота з військовослужбовцями має дві складові:

1-ша - просвітницька. Церква виконує свою місію, надає духовну допомогу віруючим, які служать в армії, оскільки вони потребують особливої духовної підтримки.

2-га - духовно-моральна. Виховання солдатів та офіцерів.

Якщо виконання першого завдання залежить від священика, то друге, що, власне, означає дисципліну в армії, багато в чому - від волі держави. Ми часто чуємо: там хтось із солдатів повісився, там убили один одного і т. ін. Суспільство несе відповідальність за те, що в армії є такі проблеми. Ми бачимо сльози матерів, які втратили своїх дітей, і для них, і для нас це величезна трагедія.

Саме тут, у створенні здорового морального клімату в армії, Церква й може допомогти. Але, на жаль, часто ті, від кого це залежить, не бажають допускати священнослужителів у армію, а свою відмову мотивують міжцерковним розколом. Тому сьогодні дуже важко налагодити контакти з Міністерством оборони. Це найзакритіша силова структура. Чому? Дуже сильний дух колишніх політпрацівників. Їхня влада в армії була безмежною. І дотепер цей дух залишився.

Але ж армія дійсно потребує нашої допомоги. Ви можете подивитися, скільки приходить на службу до храму солдатів і офіцерів. Їм теж потрібна віра й духовна підтримка, як і будь-якій нормальній людині.

IV століття. Римська імперія

Наступного дня суд перед мучителем і допит повторилися, воїни ж залишалися непохитними.

Була зима, стояв лютий мороз. Святих воїнів роздягли, повели до озера, що було неподалік від міста, й загнали під вартою на всю ніч у крижану воду. Щоб зламати волю мучеників, неподалік, на березі, натопили лазню. О першій годині ночі, коли холод став нестерпним, один з воїнів не витримав і швидко кинувся до лазні, але тільки-но він дійшов до порога, як упав і помер.

О третій годині ночі Господь послав розраду мученикам: раптом розвиднілося, лід розтанув, і вода в озері стала теплою. Всі охоронці спали, пильнував тільки один, на ім'я Аглаїй. Поглянувши на озеро, він побачив, що над головою кожного мученика з'явився світлий вінець. Аглаїй нарахував тридцять дев'ять вінців і зрозумів, що воїн, який не витримав, був позбавлений свого вінця. Тоді Аглаїй розбудив інших охоронців, скинув із себе одяг, і сказавши їм: "І я - християнин!" - приєднався до мучеників. Стоячи у воді, він молився: "Господи Боже, я вірую в Тебе, в Котрого ці воїни вірують. Долучи й мене до них, щоб сподобитися і мені постраждати з Твоїми рабами".

2007 рік. Косово. Українсько-польський батальйон багатонаціональних сил ООН

Отець Павел Поваляєв, будучи священиком і по суті цивільною людиною, зміг не лише прижитися у військовому колективі, а й послужити нашим хлопцям молитовною підтримкою, доброю порадою, а іноді й просто задушевною розмовою. Отець Павел запевняє: "Священик потрібен військовим". Інша справа, що шлях до солдатського серця тернистий.

Його відрядження почалося зі штабу Сухопутних військ у Києві. Виїжджали близько 6-ї години ранку. На них чекали у військовому секторі аеродрому Бориспіль...

Особливо запам'ятався сонячний день 12 квітня, коли вони приземлилися в Косово. Ніколи раніше отець Павел не бачив військового аеродрому, а тут ще і безліч військової техніки, зустрічаючих. Скупчення людей у формі нагадувало бджолиний вулик. На перший погляд - хаотичний, а насправді строго функціонуючий організм. Після розвантаження вони вирушили на американську базу. Знову нові враження. Бази на території Косово - справжні містечка, держави у державі.

Усе церковне начиння батюшка привіз із собою, а ось проскурок багато не візьмеш. З цього й почалося його знайомство із сербським духовенством.

Місцевий благочинний отець Жика, священики Олександр і Далибор, зустріли його по-братньому. А переконавшись, що він священик канонічної Церкви, почали ділитися проскурами. Згодом вони часто спілкувалися і навіть разом служили.

З початку 2000 року в Косово було зруйновано понад 100 церков. Адже повна назва краю - Косово й Метохія. Останнє слово в перекладі з грецької означає "Земля церков". Можна сказати, що у Косово знаходяться витоки сербського Православ'я. Країна переживає важкі часи, а священики повинні бути насамперед з тими, кому важко. Де ж тоді, як не тут?

Послух молодого священика розпочався з першого ж дня перебування на сербській землі. Одразу після прибуття на базу наші хлопці звернулися з проханням освятити автопарк. Причому всі без винятку. Це було реальним проявом звернення до Бога. Люди хотіли, щоб їхня служба почалася правильно, з благословення Божого...

На території американської бази було три капелани - католик, протестант і православний. З останнім отець Павел швидко познайомився. Представник Антіохійського патріархату отець Майкл (з міста Фенікса, США) виявився досить товариською і відкритою людиною. Він розповів українському священику, що спочатку був протестантом, але в 2000 році переглянув свої переконання і навернувся у Православ'я. У Канаді закінчив семінарію і невдовзі повернувся до лав американських збройних сил. Вони декілька разів разом служили. Пізніше, отримавши благословення, він часто звершував Літургію зі священиками Сербської Православної Церкви. Тому в них виникли не тільки дружні, а й братерські стосунки. Разом відправляли богослужіння у храмі, причащалися.

Спочатку до храму на території військової бази приходило мало людей. І якийсь час отець Павел служив тільки з паламарем - рядовим Євгенієм Скаковським, який був паламарем, читцем і півчим. Але з часом лави "військових парафіян" почали поповнюватися.

Протягом довгих місяців своєї служби отець Павел усвідомив істину, що праця священика - це роки заради одиниць.

"Один військовий, з українського батальйону, йшов до Бога півроку. І який я був щасливий, коли побачив його навернення, став свідком того, що він зустрів Христа, - ділився враженнями батюшка після повернення в Україну. - Церква після тривалої перерви радянської доби знову повертається до людини у формі й дуже хочеться побажати, щоб від посади "офіцер з питань релігії" ми рухалися в напрямку "офіцер з питань душі", або просто - "пастир в армії".

IV століття. Римська імперія

Вранці мучителі з подивом побачили, що мученики живі, а їхній стражник Аглаїй разом з ними прославляє Христа. Тоді воїнів вивели з води і перебили їм гомілки. Під час цього катування мати наймолодшого з воїнів, Мелітона, підтримувала сина, вмовляючи його не страшитися й терпіти все до кінця. Тіла мучеників поклали на вози й повезли, щоб спалити. Юний Мелітон ще дихав, і його кинули лежати на землі. Тоді мати підняла сина і на своїх плечах понесла слідом за возом. Коли Мелітон помер, мати поклала його на віз поруч із тілами його святих сподвижників. Тіла святих були спалені на вогнищі, а обвуглені кістки кинули у воду, щоб християни не зібрали їх.

Через три дні мученики явилися уві сні блаженному Петру, єпископу Севастійському, і звеліли йому поховати їхні останки. Єпископ з декількома кліриками вночі зібрав останки славних мучеників і з честю поховав їх.

Післямова

Недільне богослужіння у православному храмі. На криласі співають два полковники, у вівтарі паламарить курсант військового училища, на службі стоїть сім'я офіцера у повному складі. Трохи згодом до храму заходить молода дівчина у військовій формі. Вона зайшла не на хвилинку з цікавості, а стоїть і молиться до кінця Літургії.

Таку картину ми можемо спостерігати у багатьох наших храмах. І тому православна місія серед військових набуває дуже важливого, якщо не першочергового, значення.

Воцерковлення нашої армії - незмінна мета місіонерської діяльності Синодального військового відділу. Дуже багато вже зроблено, але ще більше духовних жнив попереду.

Колись, у далекому IV столітті, на зорі християнства, православні пастирі змогли виховати 40 святих воїнів, вірних Христу навіть до смерті. І ми віримо, що та сама Божа благодать надихає і нинішніх православних військових священиків, яким усе до снаги у зміцнюючому їх Христі.

Церковна Православна газета, № 1-2 (227-228), січень 2009 року

Автор: Олег Карпенко