УКР РУС  


 Головна > Цей день в історії > Цей день в історії  
Опитування



Наш банер

 Подивитися варіанти
 банерів і отримати код

Електронна пошта редакцiї: info@orthodoxy.org.ua



Зараз на сайті 97 відвідувачів

Теги
шляхи єднання Доброчинність Священний Синод УПЦ педагогіка Приїзд Патріарха Кирила в Україну іконопис краєзнавство вибори постать у Церкві Предстоятелі Помісних Церков Вселенський Патріархат церковна журналістика Митрополит Володимир (Сабодан) діаспора Церква і політика Католицька Церква Патріарх Алексій II 1020-річчя Хрещення Русі конфлікти УГКЦ Президент Віктор Ющенко Ющенко Голодомор церква і суспільство Церква і медицина секти Києво-Печерська Лавра автокефалія розкол в Україні монастирі та храми України молодь Церква і влада церква та політика УПЦ КП комуністи та Церква Мазепа милосердя українська християнська культура Археологія та реставрація забобони






Рейтинг@Mail.ru






26 квітня 1900 року спочила велика княгиня Олександра Петрівна, в чернецтві Анастасія



«Зайшло в домовину наше світле сонечко, яке яскраво гріло нас 11 років. Залишилися ми сиротами без улюбленої, дорогої матері. Іншої вже такої матері у нас не буде, окрім Цариці Небесної».
Зі щоденника невідомої насельниці Києво-Покровського монастиря

26 квітня 1900 року спочила засновниця Києво-Покровського монастиря велика княгиня Олександра Петрівна, в чернецтві Анастасія. Вона була похована скромно, як заповідала, на території монастиря. Весь день і всю ніч йшли люди попрощатися з подвижницею православної віри.

Велика княгиня Олександра Петрівна, дружина брата імператора Олександра II великого князя Миколая Миколайовича, отримавши тяжку фізичну травму, на 10 років була прикута до ліжка. Єдиною радістю для Олександри Петрівни були читання Псалтиря та молитва. 1881 року вона приїхала вклонитися святиням Києво-Печерської Лаври та залишилася жити у Києві. Олександра полюбила це місто, його собори, золоті бані й дзвін Лаврської дзвіниці.

Княгиня мала твердий намір продовжувати свою меценатську діяльність, якою вона займалася у Петербурзі. «Я боюся не смерті, але ж боюся, що не встигну зробити все те, що маю зробити тут, на землі», - часто повторювала вона.

Олександра мріяла про свій монастир і містечко, в якому будуть церкви, собори й лікарні, де матимуть притулок бідні й будуть нагодовані голодні, де всі дякуватимуть Богові за кожний день, за кожний промінь сонця і кожний подих. Так і сталося. 1889 року на мальовничій Вознесенській горі в Києві було освячено місце й закладено храм Покрови Пресвятої Богородиці. На власні кошти княгиня розпочала будівництво монастиря. Саме це, ще на початку сторіччя передбачав блаженний Феофіл. Якось старець сказав київському купцю Диковському: «Молись, рабе Божий. Місце, де ми стоїмо, святе. Тут буде воздвигнуто храм Божий, дуб цей стане для нього престолом, а на місці саду царева дружина заснує дівочий монастир».

Монастир згодом перетворився на квітуче містечко. Потихеньку ставала на ноги й сама княгиня. Дякуючи Богу за своє дивовижне зцілення, вона з ранку до ночі займалася облаштуванням монастиря. Тут жила й працювала. 1889 року вона писала своєму чоловіку, що бажає носити чернечий одяг. Великий князь не заперечував.

Усе в монастирі робилося під особистим наглядом Великої матінки, як її називали. Були побудовані лікарня, безкоштовна аптека, школа для дівчат-сиріт, притулок для сліпих, притулок для невиліковних жінок, притулок для старих, пральні, кухні, житлові приміщення для черниць. При монастирській лікарні було одне з найкращих хірургічних відділень міста. Княгиня, не зважаючи на слабкий стан здоров'я, працювала у лікарні разом із лікарями та сестрами. Часто, впродовж 5-6 годин вона вистоювала на операціях, виконуючи обов'язки асистента хірурга. Монахині проходили послух у монастирських лікарнях. Саме це матінка називала «живим монашеством».

Вклоняючись інокині Анастасії, прочани вірять у її святість, вірять і в те, що з часом вона буде канонізована й вшанована Православною Церквою як київська свята.