УКР РУС  


 Головна > Цей день в історії > Цей день в історії  
Опитування



Наш банер

 Подивитися варіанти
 банерів і отримати код

Електронна пошта редакцiї: info@orthodoxy.org.ua



Зараз на сайті 58 відвідувачів

Теги
шляхи єднання Предстоятелі Помісних Церков іконопис постать у Церкві українська християнська культура УПЦ КП УГКЦ Католицька Церква Голодомор молодь Доброчинність Церква і медицина монастирі та храми України Приїзд Патріарха Кирила в Україну церква і суспільство забобони комуністи та Церква краєзнавство педагогіка церква та політика діаспора Ющенко автокефалія Вселенський Патріархат Мазепа Церква і політика Президент Віктор Ющенко Археологія та реставрація секти Священний Синод УПЦ 1020-річчя Хрещення Русі Митрополит Володимир (Сабодан) Церква і влада конфлікти милосердя Патріарх Алексій II розкол в Україні вибори Києво-Печерська Лавра церковна журналістика






Рейтинг@Mail.ru






12 травня – день пам’яті преподобного Амфілохія Почаївського



Праведність - найшвидші крила, які підносять від землі на Небо
Преподобний Єфрем Сирін

12 травня 2002 року в Почаївській Лаврі Українською Православною Церквою причислино до лику святих схиігумена Амфілохія Почаївського. Під час прославлення преподобного протягом години віруючі могли спостерігати диво: в небі над Лаврою з'явилися два хрести, створені з хмар - один великий хрест і поруч менший. Паломники казали: «Ну от, тепер їх буде двоє - батюшка Іов і батюшка Амфілохій».

Усі його пам'ятають як батюшку Іосифа - за своє життя він тричі змінював ім'я: при народженні його назвали Яковом, в монахи постригся з ім'ям Іосиф, а в кінці свого життя прийняв схиму і став для всього світу схиігуменом Амфілохієм.

Життя прожити - не поле перейти. Ці слова народної мудрості стосуються кожної людини: для одних ще з дитинства всі шляхи широкі і відкриті, для інших ці шляхи вузькі й тернисті. Саме такий життєвий шлях випав на долю схиігумена Амфілохія, в миру Якова Головатюка, який народився 10 грудня 1894 року в багатодітній селянській родині Варнави Головатюка в селі Мала Іловиця Шумського району на Тернопільщині. З дитинства батьки привчали сина до різних робіт по господарству, та найбільше йому було до душі допомагати батькові, який був костоправом, у лікуванні хворих. У 1912 році Якова призвали до царської армії, де він уперше віч-на-віч зустрівся зі смертю, потрапив у полон до німців. Та у 1919 році йому вдалося втекти. Побачивши світ та здобувши певний життєвий досвід, Яків Головатюк усвідомив, що «життя - безперестанна битва, в якій диявол бореться з Богом, а поле цієї битви - людське серце». Повернувшись додому, він збирався одружитись і, за традицією, пішов до приходського священика за благословенням. А той сказав, щоб йшов Яков до Почаївської Лаври - там йому місце.

Сім років він був послушником, потім став монахом. Виконуючи різноманітні роботи і послухи, отець Іосиф найбільш став відомий, як костоправ. Потік людей не припинявся ні вдень, ні вночі. Хворих привозили багато. Часом до ста підвод стояли вздовж усієї вулиці - лікування у лікарів було платним, а старець грошей не брав. Присутність великої кількості людей заважала братії і настоятель благословив отця Іосифа оселитися в церкві на монастирському кладовищі.

Там преподобний прожив двадцять років. Дні і ночі проводив у молитвах майбутній угодник Божий. Присвятивши життя служінню Богові, він здобув тверду віру й отримав від Бога дар прозорливості та зцілення. Приймав кожного дня до п'ятисот людей, які прагнули зцілення - хто тілесного, хто духовного. Угодник Божий мав велику любов у серці, і тому нікому не відмовляв, кожному приділяв увагу. У батюшки було незмінне правило: якщо когось привезуть хворого, у будь-який час дня і ночі викликати його. На питання, як досягти такої любові, він відповідав: «За смирення Бог дає благодать любові». Поспішали до нього люди. Зцілювалися навіть ті, в кого хвороби були запущені, і, на думку лікарів, невиліковні. Преподобний говорив: «Знаю, хто до мене йде, що у нього болить і скільки йому жити».

Отцеві Іосифу благодаттю Духа Святого були відкриті душі людей, їхні серця й наміри. Не всіх зцілював преподобний - «Богу не угодно, бо їхнє тілесне зцілення буде на погибель душі». Тяжко було чути людям викриття своїх гріхів. Плакали люди, а разом з ними плакав і батюшка. Говорячи словами подвижника, земля в його дворі була змочена сльозами тих, хто молився. А він інколи говорив: «Що ви ідете до мене? Ви думаєте, я святий? Я грішник. А зцілюєтесь ви по молитвах своїх, по вірі своїй одержуєте».

Наприкінці 50-х років минулого століття, коли почалися гоніння на Церкву, отець Іосиф сміливо виступив на захист Почаївської святині, за що його запроторили до психіатричної лікарні. Люди, дізнавшись, де перебуває старець, почали писати листи до різних інстанцій, щоб отця відпустили. І лише за клопотанням Галини Алілуєвої (дочки Сталіна), яку отець Іосиф колись вилікував від тяжкої хвороби, його звільнили, але тривалий час не дозволяли жити в монастирі. Тоді він поїхав до рідної домівки в село.

Однак, як світильник не може сховатися від очей тих, хто блукає в темряві, так і старець Іосиф не залишився на самоті. До нього відразу почали приходити та приїжджати багато людей, які бажали почути від нього мудрої поради або отримати по його молитвах зцілення. Будинок його ніколи не залишався порожнім, в ньому завжди знаходились паломники. Стурбовані напливом хворих людей в село, представники влади налаштували проти нього навіть його родичів. Один із племінників, заманивши отця на трактор, відвіз його у болотну місцевість, щоб утопити. Але добрі люди відшукали ледь живого старця і відвезли до монастиря. Тієї ж ночі отець Іосиф прийняв схиму з ім'ям Амфілохій - на честь святителя Іппонійського. Ніхто тоді не сподівався, що він доживе до ранку. Однак благодать Божа отця Амфілохія поставила на ноги, він одужав і продовжував служити Богові і людям до початку 70-х років.

Заради терпіння він тримав у себе вдома і підступних, і лукавих, і одержимих, повторюючи: «Ви всі в серці моєму», намагаючись навернути їх на праведний шлях. Та благодійницька діяльність і цілительство старця не давали спокою безбожницькій владі. До останніх днів його життя за подвижником спостерігав КДБ, був приставлений агент, що не приховував свого поганого ставлення до батюшки, але він все смиренно терпів, а на прохання духовних чад вигнати агента, відповідав: «Така Воля Божа». Передбачаючи близький кінець, сказав: «Як страшно буде, коли мерзлу землю стануть на труну кидати». Так все і сталося. Підіслана з Києва послушниця Анна подала отцеві Амфілохію їжу із сильнодіючою отрутою. Наступного дня - 1 січня 1971 року - батюшка помер.

Коли через 31 рік, 22 квітня 2002 року, за рішенням Священного Синоду була розкопана могила старця Амфілохія, всі присутні були вражені: труна, облачення і тіло самого старця були такими, неначе його поховали тільки вчора, а навколо розносились прекрасні пахощі. Ще при житті батюшка говорив: «Як я помру, приходьте до мене на могилку, я почую ваші молитви. Беріть з могилки пісок, він буде цілющим». На його могилі відбувається багато зцілень.
Святий отче Амфілохіє, моли Бога за нас!