УКР РУС  


 Головна > Цей день в історії > Цей день в історії  
Опитування



Наш банер

 Подивитися варіанти
 банерів і отримати код

Електронна пошта редакцiї: info@orthodoxy.org.ua



Зараз на сайті 84 відвідувачів

Теги
милосердя Митрополит Володимир (Сабодан) українська християнська культура церковна журналістика молодь УПЦ КП Приїзд Патріарха Кирила в Україну Патріарх Алексій II церква та політика Церква і влада комуністи та Церква Археологія та реставрація Києво-Печерська Лавра монастирі та храми України діаспора розкол в Україні конфлікти Ющенко УГКЦ забобони педагогіка шляхи єднання церква і суспільство Предстоятелі Помісних Церков секти автокефалія Голодомор 1020-річчя Хрещення Русі вибори Церква і політика іконопис Вселенський Патріархат Президент Віктор Ющенко Мазепа краєзнавство постать у Церкві Католицька Церква Священний Синод УПЦ Доброчинність Церква і медицина






Рейтинг@Mail.ru






21 травня 1957 року помер Вертинський Олександр Миколайович



Душа художника повинна пройти по всіх муках.
Олександр Вертинський

«Згадуючи дитинство, я бачу Київ. Мій дорогий, любий Київ!.. І так хочеться залишитися тут назавжди, коротати вік!.. Ах, яку силу має минуле». Ці рядки, сповнені синівської любові і м'якого щему, належать Олександру Вертинському - поету, співаку, актору. Київ і справді мав над ним необмежену владу, адже прекрасне завжди має владу над людиною, яка вміє відчувати душею.

Олександр Вертинський з'явився на світ у березні 1889 року, у будинку 43 на вулиці Володимирській, якраз навпроти скверу, де височіють старовинні Золоті ворота. Дитинство закінчилося рано. Ледве хлопчику виповнилося три роки, пішла із життя мама - Євгенія Степанівна. А через два роки за нею пішов і батько, відомий київський адвокат. Маленького Сашка виховувала тітка. У її домі хлопчик добре зрозумів, що таке гіркий хліб сирітства.

«9 березня, за православним календарем на Сорок мучеників, у день мого народження, урочисто і пишно приходила весна... Зранку в цей день куховарка Наталка приносила з базару теплих, щойно спечених «жайворонків» із складеними крильцями і з чорними родзинками очиць і казала: «Ну, паничу, вітаю вас!..» Далі я не пам'ятаю, щоб хтось робив мені подарунки. Втім, якось мені подарували блакитний м'ячик. Але він був із діркою».

Із суворого і непривітного тітчиного дому Сашко тікав на київські вулиці. У їхньому безжурному, жвавому гаморі відчувалося биття серця великого міста, яке сприймалося хлопчиком, як музика. Та особливо зачаровував малого спів церковних хорів у православних храмах, їхня краса і велич.
Улюбленим святом Сашка Вертинського було Різдво. Тоді у холодному домі тітки короткий час панував мир.

«У їдальні потріскував камін, за білим заледенілим склом вікон смутно гойдалися дерева в саду, сиві й волохаті від інею та снігу. І я, маленький, дурненький і ніжний, але вже поет, писав:
И в снегах голубых за окном
Мне поет Божество!
Так, воістину, це співало Божество. Це був зимовий різдвяний гімн...»
Хоча дев'ятирічний Сашко успішно склав вступні іспити до Першої Київської гімназії, вчився він погано. Хлопця переводили з однієї гімназії до іншої і, врешті-решт, остаточно виключили звідусіль.
Розгнівана тітка вигнала небожа з дому. Зиму Сашко прожив у забутій холодній альтанці та на вокзалах. Від того, щоб впасти на саме дно, Вертинського утримувало усвідомлення свого призначення і жага прекрасного. Із мріями про театр, про велику драматичну сцену він поїхав до Москви. Тут співак вперше виходить на сцену в білому костюмі П'єро.

Стрімку кар'єру Вертинського перервала Перша світова війна. Він іде на фронт - записався медбратом у санітарний поїзд. Богом наділений великим даром співчуття ближньому, Олександр бачив страждання поранених і страждав сам. Він намагався полегшити біль солдатів, розважаючи їх своїми піснями. Коли санітарний поїзд розформували, на рахунку медбрата Олександра Вертинського було тридцять п'ять тисяч перев'язок. Повернувшись із фронту, він замовляє собі інший костюм П'єро - чорного кольору.

Його бенефіс у Москві відбувся 25 жовтня 1917 року. На вулицях лунали постріли - розпочався жовтневий заколот. А на сцені Олександр Вертинський виконував свої знамениті «арієтки». Здавалося, він відспівував епоху, до якої належав і яка минала назавжди.

Революцію Вертинський сприйняв, наче подих свіжого повітря. Але дуже швидко зрозумів, що помилявся. У листопаді 1920-го співак залишає Росію.

Майже двадцять п'ять років еміграції. Польща, Німеччина, Франція, Америка - скрізь на Олександра Вертинського чекає приголомшливий успіх. Але думки про Батьківщину не залишають його. Він мріє повернутися.

Кінцевий пункт його емігрантського життя - Шанхай. Тут на одному з концертів співак у п'ятдесят три роки зустрічає своє кохання - Лідію Циргвава. Почуття було взаємним. «Його дивний голос... пронизував мені душу солодким болем, - згадувала вона пізніше. - Наче по моєму серцю водили патефонною голкою». Вони побралися - обвінчались у православному храмі. Лідія створила для чоловіка справжній родинний затишок і подарувала щастя батьківства, народивши двох дочок - Маріанну та Анастасію. Родину співак любив понад усе, а дружину називав «птахом порятунку». «Я вважаю себе абсолютно щасливою людиною. У мене є Вітчизна, сім'я і благородна улюблена праця. Чого ж іще бажати?»

У 1943 році сталося те, про що Вертинський мріяв так довго: йому дозволили повернутися на Батьківщину. Артист дуже багато працює. Гонорари від концертів перераховує дітям-сиротам, пораненим солдатам та їхнім родинам. Слухачі його чекають скрізь. Камчатка, Середня Азія, Сибір... Для шістдесятирічного співака така гастрольна географія вже надто складна. Та ще й вимогливість - величезна, повсякчасна вимогливість до себе. Свою концертну діяльність Вертинський не випадково називає «самоспаленням».

А ще ж є кіно, яке теж потребує багато сил! У 1956 році він приїжджає до Києва на зйомки. Ніби підсумовуючи прожите і згадуючи минуле, співак пише рядки, присвячені Києву. «Киев - Родина нежная...»

Він працював до останнього. Свіча Олександра Вертинського догоріла у травні 1957 року під час гастролей у Ленінграді. Він ніколи не любив це місто, наче відчував, що тут зустріне свій останній день. Сумний П'єро пішов. Залишилися його книги, вірші, пісні, схожі на дивний, фантастичний візерунок, сплетений рукою справжнього майстра. І голос на платівках - неперевершений голос Вертинського, який торкається самого серця...