УКР РУС  


 Головна > Цей день в історії > Цей день в історії  
Опитування



Наш банер

 Подивитися варіанти
 банерів і отримати код

Електронна пошта редакцiї: info@orthodoxy.org.ua



Зараз на сайті 58 відвідувачів

Теги
автокефалія монастирі та храми України церковна журналістика Священний Синод УПЦ розкол в Україні Доброчинність Патріарх Алексій II українська християнська культура Церква і влада постать у Церкві Мазепа шляхи єднання забобони комуністи та Церква УПЦ КП діаспора Вселенський Патріархат церква і суспільство церква та політика педагогіка молодь іконопис Церква і медицина Археологія та реставрація секти Ющенко вибори Церква і політика конфлікти 1020-річчя Хрещення Русі Предстоятелі Помісних Церков Приїзд Патріарха Кирила в Україну Митрополит Володимир (Сабодан) Президент Віктор Ющенко Голодомор милосердя Католицька Церква краєзнавство Києво-Печерська Лавра УГКЦ






Рейтинг@Mail.ru






8 червня 1898 року помер український поет Яків Щоголев



Пишіть менше, але так, щоб написане складало капітал, а не баласт.
Яків Щоголев

«Ворскло річка невеличка, але струмені її чисті» - характеризував поет свою творчість. На сьогодні відомо 199 віршів Щоголева. Із цього видно, що поет не квапився писати. Головна причина - його висока вимогливість до слова, яке мусило бути «плавним, звучним, сильним». Побоюючись надмірної плодовитості, він вважав, що кожен вірш потребує, «крім таланту, багато праці і ювелірної чеканки», а тому виправляв свої твори доти, доки не впевнювався, що вони позначені «чеснотою новизни».

Із того часу, як Щоголев дістав матеріальну можливість залишити службу, він жив у Харкові скромним і досить замкненим життям, повністю поринувши у творчість. Поет підкреслював свою незалежність від будь-яких літературних угруповань. Серед небагатьох діячів, з якими Щоголев підтримував тісні зв'язки, був історик Д. Яворницький, археолог Я. Новицький, етнограф А. Шиманов, бібліограф М. Комаров.

Митець не знаходив утіхи в сучасному йому житті. Сучасність відлякувала його. У пошуках інших, кращих часів, де можна було б спочити душею, Яків Щоголев переносився в минуле. «Святу старовину», «в злиднях багату і в горі ясну», поет схильний був трактувати як «світ простоти і покою», де культ грошей ще не тяжів такою мірою над суспільством. Та, як і персонаж одного з його віршів, поет усвідомлював, що з милою йому старовиною він «опізнився», що шукати втіхи й рятунку у минулому - це означає шукати те, чого нема: «А проте собі й не дбаю, Що нема - чого шукаю!» («Опізнився»).

У його віршах «нема ні до кого ненависті, ні тенденції», а є погляд «на поезію прямими очима, як Бог звелів на неї дивитись». Перші твори Щоголева російською мовою були надруковані в «Литературной газете» та «Отечественных записках» у 1840 - 1841 роках. Паралельно митець писав українською мовою, увійшовши до так званого другого гуртка харківських романтиків. «Раздумье», «Мелодия», «Неволя», «Могила», «Безрідні»... Ці твори ще мало оригінальні, у них багато запозичених мотивів. Водночас у доробку раннього Щоголева є талановиті спроби. Вірш російською мовою «Весна», високо оцінений Шевченком твір «У полі».

Та одного дня поет «вкинув у грубку» усе ним створене й «на цьому закінчив писательство». Знищено було «чималий збірник російських віршів» і невідому нам кількість поезій українською мовою. За винятком кількох творів, написаних для альманаху «Южно-русский сборник» А. Метлинського, та чотирьох віршів, які зовсім випадково - на прохання приватної особи - були скомпоновані у 1864 році. Щоголев мовчав відтоді понад тридцять років.

У творчій долі Щоголева, немов у мініатюрі, відбилася глибока криза, яка з кінця 30-х років пройняла поезію у загальноросійському масштабі, а в 40-х помітно виявилася і в Україні. Нова доба вимагала нового слова, глибоко реалістичного, того, яке в російську поезію приніс Некрасов, а в українську - Шевченко.

До систематичної праці над поезіями Щоголев повернувся у 1876 році. 1883-го вийшла його перша збірка «Ворскло», а 1898-го - друга, «Слобожанщина». Як і в роки своєї молодості, поет уславлює дух козацького побратимства і звитяги, сумує за славною минувшиною («Остання Січа», «Хортиця», «Нерозумна мати», «Воля» тощо). У його доробку з'являються вірші, пройняті релігійним світовідчуттям - «Чернець», «Ікона», «Престол». Щоголева полонить, рятує світ молитов.

Не «ситим і щасливим» господарям життя адресує поет своє слово, а «безщасним зроду», «неодмовній матері», «непривітаній дівчині...» «Неня», «Завірюха», «Пожега», «На могилі», «Лист», «Война», «Похорони». Щоголев виступив і як співець людської праці. Це, так би мовити, суто його, власна тема. Деякі з його віршів - то, швидше, портрети, настільки пластичні створені ним образи трудівників. «Косарі», «Ткач», «Кравець», «Мірошник», «Швець». У поезіях «Чередничка», «Вівчарик», «Півень» постають образи трударів-дітей.

Обдаровання Щоголева виявилося також у пейзажній ліриці. М. Рильський назвав поета «незрівнянним майстром пейзажу на українській поезії». Він міг побачити «жовті ребра Чатир-Дагу» та «в блакить замуроване небо родини», спостерегти, як «в ліжку золотому озеро купалось», відчути, як «любощі стежку перейшли» і як «літо осінню зажите», міг вдатися до порівняння «горять, як червень, макові грядки» тощо.

Певні штрихи до характеристики Щоголева додають виписані у грайливо-жартівливій манері вірші «Добридень», «Тини», «Горішки», «Серденько». Близькі до народних пісень твори «Пісня юнаків», «Крамар», «Вовкулака», «Чуприна», «Плахта з оксамиту», «Баба». Ще за життя поета його вірші «У полі», «Пряха», «Черевички», «Баю-баю» стали народними піснями.

Певну роль відіграли твори Щоголева в розвитку української літературної мови. «...Щоголев, - писав Грабовський Франку, - з язикового погляду найбільш бездоганний, ніж інші».

За чотири роки до смерті поет написав вірш «Лебедь». У ньому вимальовується образ «непривітаного співця», який помирає у самотині, але знає собі ціну і певен, що визнання не забариться. Поховано Якова Щоголева в Харкові.