УКР РУС  


 Головна > Цей день в історії > Цей день в історії  
Опитування



Наш банер

 Подивитися варіанти
 банерів і отримати код

Електронна пошта редакцiї: info@orthodoxy.org.ua



Зараз на сайті 72 відвідувачів

Теги
українська християнська культура секти Церква і влада автокефалія Доброчинність Президент Віктор Ющенко Вселенський Патріархат Церква і медицина Церква і політика Митрополит Володимир (Сабодан) молодь монастирі та храми України Археологія та реставрація Священний Синод УПЦ Мазепа шляхи єднання розкол в Україні Києво-Печерська Лавра забобони комуністи та Церква церква і суспільство УГКЦ милосердя церква та політика діаспора 1020-річчя Хрещення Русі Ющенко постать у Церкві конфлікти церковна журналістика Предстоятелі Помісних Церков іконопис вибори УПЦ КП педагогіка краєзнавство Приїзд Патріарха Кирила в Україну Голодомор Католицька Церква Патріарх Алексій II






Рейтинг@Mail.ru






14 липня 1995 року помер український письменник Олесь Гончар



«Прощай усе. Нехай допоможе мені Бог в новому невідомому краю, як допомагав раніше. Пам'ятаю я дніпровські молитви»
Олесь Гончар

Немає, мабуть, жодного українця, який би не знав імені Олеся Гончара. Він прийшов у велику літературу зовсім юним. Літній уже Остап Вишня, прочитавши «Альпи», писав у листі до молодого побратима: «Я хочу, щоб Ви знали, яка радість обгортає мене, коли мені довелося жити в той час, як живе на світі Олесь Гончар...»

Писати Олесь почав ще з дитинства, насамперед, через природне мистецьке обдарування, а також під впливом славних своїх попередників. Велику роль відіграв і улюблений учитель мови й літератури, який зумів прищепити «палку любов до рідного слова, красного письменства». До речі, саме він і назвав Гончара Олесем, якого до того називали Сашком.

Після закінчення семирічки О.Гончар працює в Козельщинській районній газеті. Безперечний літературний хист хлопця було помічено, і в 1934 році Олесь вступає до Харківського комуністичного технікуму журналістики. Роки навчання в технікуму, літературне та культурне життя великого міста багато дали здібному, допитливому юнакові. Утвердили його в правильності вибору шляху.

По закінченні навчання в технікумі він працює в обласній газеті, пише оповідіння та вірші й друкує їх на сторінках журналів. Успіх не запаморочив голови молодому письменникові. Навпаки, він гостро відчув потребу в дальшому збагаченні своїх знань, підвищенні освітнього рівня. І Гончар вступає на філологічний факультет Харківського університету.

З усім запалом душі Олесь поринає в кипуче студентське життя: оволодіває всіма багатствами рідної та світової літератури, вивчає мови, пише цікаву наукову працю про художню майстерність М. Коцюбинського. Водночас він збирає матеріали для роману про видатного українського філософа й письменника Г.Сковороду, пише нові оповідання, одне з яких, «Орля», було відзначено премією на обласному конкурсі. Воістину наполеглива праця студента Гончара може служити яскравим прикладом працьовитості, відданості улюбленій справі.

У бібліотечному читальному залі й застала молодого письменника звістка про війну.
Жорстокі бої на берегах Росі, оспіваної І.Нечуєм-Левицьким. Бої за Київ...
Як і всім тим, кому на початок війни було десь 20-25 років, Гончару судилося в житті пройти важкими фронтовими шляхами, зазнати й гіркоти відступу та поразок, і біль втрат, і...
Солдатом, старшим сержантом, командиром обслуги батальйонного міномета, потім - старшиною батареї пройшов Гончар від берегів Росі, через альпійські бескеття й голубий Дунай до золотої Праги. Цей шлях проліг і через похмурі ночі в оточенні. Та пройдений він був гідно, чесно, достойно. Свідченням тому - орден Слави, Червоної Зірки і три медалі «За відвагу».

Та війна вчила не тільки воювати, битися з ворогом, вона вчила його жити, керуючись красою вірності, і вчила писати.

«Боже, яке щастя ти дав людині і як вона не зуміла використати його! Навіщо ж я ще закликаю до вбивства? Прости, Господи, виликого твого мученика. Не можу писати - я ридаю, ридаю за вас, люди, найприкрасніші й найбезглуздіші створіння нашої Божої Землі. Мучуся, мучуся, за що мені такі страждання?». Автор страждає від жорстокості війни, людей і власної невластивої йому, але обставинами нав'язаної участі у цій війні. Переживає загибель товаришів.

Після війни Гончар продовжує навчання в університеті, й тут виявляє неабияку наполегливість та силу волі. Ходити на заняття доводилося пішки, за десять кілометрів. Учився він добре - це видно вже з того, що після закінчення навчання його залишають в університеті асистентом кафедри історії української літератури. А до цього ще - вперта творча праця безсонними ночами, при світлі карбідної лампи. На папір лягають щирі, схвильовані рядки про все побачене, почуте, пережите.
За життя ставши класиком української літератури, Гончар звідав з усіх чаш гіркоти, так щедро наставлених режимом, на собі зазнав усіх можливих видів приниження і як літератор, і як людина. Його підступно, з єзуїтською витонченістю цькувала влада, продавали «друзі», використовували в ідеологічних герцах вітчизняні і закордонні «доброзичливці».

Ми б ніколи до кінця не дізналися яким насправді був Олесь Гончар, якби не його дивовижні «Щоденники» - понад 120 записників, що збереглися в архіві. У них вражає якась чудодійна ясність, простота й водночас ускладненість думки, чистота й, сказати б, цнотливість духовного настрою автора. Широке подієве тло з життя автора і країни, роздуми, згадки, белетризовані фрагменти, описи певних явищ, а то й просто записи певних слів, виразів... Але всі 1610 сторінок мемуарно-автобіографічних нотаток пронизує якась болюча лінія - лінія долі народу, його мови і державності, власного місця в загальнолюдському житті. «Із чого складається моє життя? Усі роки, скільки я пам'ятаю, я провів у важкій боротьбі, як казковий титан з нелюдською силою, захищаючи фортецю, ім'я якої - я, чистота моєї душі... Я захищався, я боровся... Але скільки можна витримувати ці тортури?.. я релігіозний, я вірю в Бога. Бо тільки диявол, нечистий дух міг так демонічно понівечити коротке людське життя, наповнивши її стражданнями, яких вистачило б для сотень поколінь роду людського».

О. Гончар відомий і як блискучий новеліст. Його твори глибоко психологічні, вони розкривають внутрішній світ героїв у важливі, переломні моменти їх життя. Виступає він і як пристрасний публіцист, вдумливий учений-літературознавець і критик, а також нарисовець.

Кожен з його творів стає подією - не тільки в літературі, а й в усьому народному житті. Вони відразу ж перекладаються російською мовою, що дає можливість познайомитися з ними читачами братніх республік, а також багатьма мовами зарубіжних країн.

Якщо роман «Тронка» приніс авторові Ленінську премію (1964 р.), то доля написаного наприкінці 60-х років «Собору» склалася драматично. Перші рецензії на роман були схвальні, але невдовзі твір було вилучено з літературного процесу на два десятиліття.

Сестра письменника, О.Т.Сова розповідала, що Олесь був вихований родиною в християнській вірі. Якось він купив у бідної чужої бабусі, що потребувала шматочка хліба, Біблію. В роки війни вона зберігалася в хаті родичів на Полтавщині, а після війни він перевіз її до хати сестри в Ломівку на Дніпропетровщині і читав її щоразу, коли сюди приїздив... Біблія та і досі лежить на книжковій полиці у ломівській хаті...

Ніколи нам не взнати, які муки терзали душу письменника О. Гончара, який, залишаючись віруючою людиною, не міг, не мав права згадувати в романі Бога, мусив сповідувати казенний атеїзм. То ж захищав хоча б Собор від руйнації, від знищення. Конкретний козацький собор він таки врятував, і ще десятки храмів по всій Україні після його роману уникли руйнації.