УКР РУС  


 Головна > Цей день в історії > Цей день в історії  
Опитування



Наш банер

 Подивитися варіанти
 банерів і отримати код

Електронна пошта редакцiї: info@orthodoxy.org.ua



Зараз на сайті 189 відвідувачів

Теги
Києво-Печерська Лавра 1020-річчя Хрещення Русі розкол в Україні церква та політика молодь Археологія та реставрація Ющенко Голодомор діаспора Приїзд Патріарха Кирила в Україну Доброчинність конфлікти Церква і влада Президент Віктор Ющенко Священний Синод УПЦ Церква і медицина іконопис монастирі та храми України Митрополит Володимир (Сабодан) автокефалія комуністи та Церква Вселенський Патріархат Предстоятелі Помісних Церков Патріарх Алексій II шляхи єднання Мазепа УГКЦ УПЦ КП Католицька Церква краєзнавство вибори Церква і політика українська християнська культура постать у Церкві милосердя церковна журналістика педагогіка секти церква і суспільство забобони






Рейтинг@Mail.ru






3 серпня 1987 року помер український актор Миколайчук Іван



Красиве не те, що по-театральному засліплює і дурманить глядача. Красиве те, що прославляє життя людського духу на сцені і зі сцени, тобто відчуття і думки артистів і глядачів
К. Станіславський

Його називали душею поетичного кіно, аристократом духу, блискучим самородком. Доля послала йому 34 ролі у фільмах, більшість із яких увійшли до золотої колекції українського кіно. А може, тому й увійшли, що пропустив їх через своє серце, засвітив своїми, одному йому притаманними барвами. «Я не знаю більш національного, більш народного генія», - захоплено відгукувався про нього Сергій Параджанов. Іван Миколайчук. Він відійшов у вічність на 47-му році життя. Майже як Шевченко, з якого почалася його кінематографічна кар'єра.

«Гуцульщина... Забутий Богом і людьми край карпатський, як про нього сказав Михайло Коцюбинський. Тут, на цій землі я побачив світ, навчився говорити, запричастився до радості людського існування», - цими словами мала би початися єдина прижиттєва телепрограма, де Іван Миколайчук розповідав про себе, про кіно, про найсокровенніше. Проте не склалося.

Народився Іван Миколайчук за кілька днів до початку війни в буковинському селі Чортория у простій селянській родині - одним із тринадцяти дітей Василя Миколайчука. Іванового батька в селі називали філософом і казали, що він мав дар передбачення. Правда, невідомо, чи знав він, яка доля чекає на сина, чи просто не захотів втручатися в Божий промисел.

Театром та акторством Іван захопився ще в дитинстві і коли настала пора визначатися із професією, жодної миті не сумнівався. Зніматися почав із другого курсу. І одразу в двох фільмах: «Сон» у ролі Шевченка та «Тіні забутих предків». «Тіні забутих предків» тріумфально пройшлися по всьому світові. Фільм здобув 39 міжнародних нагород, 28 призів на кінофестивалях (із них - 24 гран-прі) у двадцять одній країні й увійшов до Книги рекордів Гіннесcа. Але «зоряна хвороба» не торкнулася душі Йвана. Слава лише спонукала Миколайчука до глибшого осягнення секретів майстерності, магії кінематографу. «Кіно здавалося мені мистецтвом високим і витонченим. Мене вразило, що великі й найбільш напружені, найбільш емоційні епізоди могли розігратися без будь-яких слів, що природною, «нефорсованою» пластикою можна передати найтонші і найневловиміші нюанси. І найбільше потрясіння - крупний план, коли бачиш очі людини і в них читаєш усе», - пояснював він своє перше захоплення кінематографом.

Він активно знімається - після «Тіней...» і «Сну» на екран виходять «Анничка», «Помилка Оноре де Бальзака», «Камінний хрест», «Комісари», «Захар Беркут», «Білий птах з чорною ознакою», «Пропала грамота»... У кожній ролі він був іншим, але безпомилково вгадувався особливий дух і цілісність натури. Він був філософом у кіно, усе робив сам, нікому не дозволяв себе дублювати. Кіно для нього було усім...

Миколайчук і справді був явищем в українському кінематографі, явищем, що «катастрофічно наближалося до геніальності», як сказав про нього Вадим Скуратівський. Він «у штири ока» розмовляв з американськими астронавтами, що висаджувалися на місяць, і ті відповідали на його запитання несподівано щиро, відкривали душу. Він, без пафосу і зайвого драматизму, піднімав з глибин душ найсокровенніше.

Іван Миколайчук дуже любив Сковороду, часто повторював його «Світ ловив мене, але не спіймав». Світ ідеологічного маскараду і справді був не владний над митцем: він відійшов тихо 9 серпня 1987 року, лишивши нам свої фільми, як вічну загадку любові.