УКР РУС  


 Головна > Цей день в історії > Цей день в історії  
Опитування



Наш банер

 Подивитися варіанти
 банерів і отримати код

Електронна пошта редакцiї: info@orthodoxy.org.ua



Зараз на сайті 71 відвідувачів

Теги
діаспора Священний Синод УПЦ Церква і влада Вселенський Патріархат Католицька Церква комуністи та Церква церква та політика Доброчинність українська християнська культура автокефалія шляхи єднання конфлікти церковна журналістика краєзнавство секти УГКЦ Церква і медицина педагогіка Президент Віктор Ющенко Митрополит Володимир (Сабодан) Ющенко Археологія та реставрація монастирі та храми України Церква і політика 1020-річчя Хрещення Русі постать у Церкві Предстоятелі Помісних Церков Патріарх Алексій II Мазепа УПЦ КП Голодомор церква і суспільство милосердя молодь Приїзд Патріарха Кирила в Україну вибори забобони Києво-Печерська Лавра розкол в Україні іконопис






Рейтинг@Mail.ru






3 серпня 1987 року помер український актор Миколайчук Іван



Красиве не те, що по-театральному засліплює і дурманить глядача. Красиве те, що прославляє життя людського духу на сцені і зі сцени, тобто відчуття і думки артистів і глядачів
К. Станіславський

Його називали душею поетичного кіно, аристократом духу, блискучим самородком. Доля послала йому 34 ролі у фільмах, більшість із яких увійшли до золотої колекції українського кіно. А може, тому й увійшли, що пропустив їх через своє серце, засвітив своїми, одному йому притаманними барвами. «Я не знаю більш національного, більш народного генія», - захоплено відгукувався про нього Сергій Параджанов. Іван Миколайчук. Він відійшов у вічність на 47-му році життя. Майже як Шевченко, з якого почалася його кінематографічна кар'єра.

«Гуцульщина... Забутий Богом і людьми край карпатський, як про нього сказав Михайло Коцюбинський. Тут, на цій землі я побачив світ, навчився говорити, запричастився до радості людського існування», - цими словами мала би початися єдина прижиттєва телепрограма, де Іван Миколайчук розповідав про себе, про кіно, про найсокровенніше. Проте не склалося.

Народився Іван Миколайчук за кілька днів до початку війни в буковинському селі Чортория у простій селянській родині - одним із тринадцяти дітей Василя Миколайчука. Іванового батька в селі називали філософом і казали, що він мав дар передбачення. Правда, невідомо, чи знав він, яка доля чекає на сина, чи просто не захотів втручатися в Божий промисел.

Театром та акторством Іван захопився ще в дитинстві і коли настала пора визначатися із професією, жодної миті не сумнівався. Зніматися почав із другого курсу. І одразу в двох фільмах: «Сон» у ролі Шевченка та «Тіні забутих предків». «Тіні забутих предків» тріумфально пройшлися по всьому світові. Фільм здобув 39 міжнародних нагород, 28 призів на кінофестивалях (із них - 24 гран-прі) у двадцять одній країні й увійшов до Книги рекордів Гіннесcа. Але «зоряна хвороба» не торкнулася душі Йвана. Слава лише спонукала Миколайчука до глибшого осягнення секретів майстерності, магії кінематографу. «Кіно здавалося мені мистецтвом високим і витонченим. Мене вразило, що великі й найбільш напружені, найбільш емоційні епізоди могли розігратися без будь-яких слів, що природною, «нефорсованою» пластикою можна передати найтонші і найневловиміші нюанси. І найбільше потрясіння - крупний план, коли бачиш очі людини і в них читаєш усе», - пояснював він своє перше захоплення кінематографом.

Він активно знімається - після «Тіней...» і «Сну» на екран виходять «Анничка», «Помилка Оноре де Бальзака», «Камінний хрест», «Комісари», «Захар Беркут», «Білий птах з чорною ознакою», «Пропала грамота»... У кожній ролі він був іншим, але безпомилково вгадувався особливий дух і цілісність натури. Він був філософом у кіно, усе робив сам, нікому не дозволяв себе дублювати. Кіно для нього було усім...

Миколайчук і справді був явищем в українському кінематографі, явищем, що «катастрофічно наближалося до геніальності», як сказав про нього Вадим Скуратівський. Він «у штири ока» розмовляв з американськими астронавтами, що висаджувалися на місяць, і ті відповідали на його запитання несподівано щиро, відкривали душу. Він, без пафосу і зайвого драматизму, піднімав з глибин душ найсокровенніше.

Іван Миколайчук дуже любив Сковороду, часто повторював його «Світ ловив мене, але не спіймав». Світ ідеологічного маскараду і справді був не владний над митцем: він відійшов тихо 9 серпня 1987 року, лишивши нам свої фільми, як вічну загадку любові.