УКР РУС  


 Головна > Цей день в історії > Цей день в історії  
Опитування



Наш банер

 Подивитися варіанти
 банерів і отримати код

Електронна пошта редакцiї: info@orthodoxy.org.ua



Зараз на сайті 58 відвідувачів

Теги
автокефалія вибори Вселенський Патріархат українська християнська культура педагогіка секти Патріарх Алексій II Приїзд Патріарха Кирила в Україну Церква і влада Президент Віктор Ющенко Мазепа Києво-Печерська Лавра Предстоятелі Помісних Церков 1020-річчя Хрещення Русі церква та політика Голодомор шляхи єднання Ющенко Археологія та реставрація конфлікти Митрополит Володимир (Сабодан) церква і суспільство Католицька Церква постать у Церкві УПЦ КП іконопис Церква і медицина краєзнавство діаспора розкол в Україні монастирі та храми України УГКЦ церковна журналістика милосердя молодь Священний Синод УПЦ комуністи та Церква забобони Церква і політика Доброчинність






Рейтинг@Mail.ru






11 серпня 1932 року помер український письменник та педагог Степан Васильович Васильченко



Дихало на мене привітом, теплом могучого рідного народу, і хотілось пірнути в його теплу глибінь, в саму гущу.
Степан Васильович Васильченко

Ці, здавалось би прості слова, сказані письменником Степаном Васильченко, є віддзеркаленням його особистості, його творчих стремлінь. Степан Васильович упродовж усього життя пам'ятав настанови своїх рідних, сказані під час проводу на навчання до Коростишівської семінарії: ««Пам'ятай батька, шануй матір! Не забувай, з якого коліна вийшов. Нами, бід¬ними, не гордуй. Кирпи не гни. З панами не водись...».

Степан Васильович Васильченко (творчий псевдонім Панасенко) був письменником який творив для свого для народу. Уся його творчість - це невпинне бажання заглянути в глибини душі простого селянина, робітника, солдата, розкрити її безмежний і багатий світ. Письменник своїм талантом ніби на весь всесвіт намагався крикнути: «Подивіться на цього простолюдина. Він нічого не має, однак він вміє бути щасливим».

Письменник Степан Васильченко був вихідцем з багатодітної селянської родини і тому йому доводилося пробиватися «в люди» самотужки. Спочатку початкова школа, потім духовна семінарія. Молодий Степан напрочуд був старанним учнем: окрім предметів по шкільній програмі він багато читав. Це дало свої плоди: він здобув немало знань. Степан Васильченко учителював у селі Потоки під Каневом, його дуже любила молодь, яка просто була готова носити свого наставника на руках! Втім були і такі, які заздрили такій популярності молодого педагога. І довелося молодому Степану Васильченко змінювати місце роботи, фактично знову починати все спочатку. У Богуславі, куди за розпорядженням інспектора, його перевели, на нього знову чекала клопітлива праця з непідготовленими учнями. Втім, Степан був завжди оптимістом. Він жив тією зустрічною любов'ю своїх учнів, якою вони йому платили у відповідь за його намагання відкрити їм світло науки. Вищезгадані слова про бажання «пірнути в теплу глибінь могучого рідного народу» були сказані Степаном Васильченком саме в цей його період педагогічної діяльності і мабуть були навіянні теплими відносинами з учнями.

У літературний процес Васильченко включився зрілим митцем із своїм власним поетичним голосом у 1910 році, коли з'явились друком такі оригінальні його твори, як "Мужицька арихметика", "Вечеря", "У панів", "На чужину", "Циганка" та ряд інших творів, пройнятих любов'ю до людини праці, утвердженням віри в перемогу соціальної справедливості. Цьому передували тривалі роки становлення світоглядно-естетичних поглядів письменника, напружених пошуків ідей та форм художнього осмислення дійсності.

Не випадково однією з провідних тем творчості Васильченка є життя народних учителів, яке було йому - педагогові за фахом і покликанням - особливо близьким. "Записки вчителя" (1898 - 1905) та інші щоденникові записи, куди Васильченко, за його визнанням, систематично "заносив свої учительські жалі та кривди", стали згодом документальною основою багатьох реалістичних новел і оповідань.

Певним чином письменник був причетний і до революційного руху, який на початку ХХ століття захопив уми багатьох людей. Степан Васильченко входив до складу революційних гуртків, друкувався у революційно спрямованих газетах. Втім він зовсім скоро зрозумів хибність цього шляху і вирішив кардинально змінити свої політичні погляди.

Окремою віхою в житті письменника, а також в його творчості стоїть Перша світова війна. Вражений усім її трагізмом і нещадністю, письменник до останніх хвилин свого життя так і не зміг оговтатися від тих жахів, які йому довелося пережити на палях битв. В "Окопному щоденнику", оповіданнях "На золотому лоні", "Під святий гомін", "Отруйна квітка", "Чорні маки" та інших Степан Васильченко зображує трагедію війни, сумні будні людей у сірих солдатських шинелях.

В радянський час Степан Васильченко залишається одним з самих популярних письменників. І це не зважаючи на те, що він зовсім не підтримував більшовицьку ідеологію, намагаючись залишатися осторонь усіх політичних процесів. Своїми творами Васильченко остаточно утвердився як письменник, що пише для дітей. До революції він не був власне дитячим письменником,- писав «про дітей», але не «для ді¬тей». У радянську епоху учні Васильченка стають і прототипами ге¬роїв його оповідань, і читачами; у творчість письменника владно й тактовно входить дидактичний струмінь - важлива прикмета ди¬тячої літератури.

Одночасно він займається активною педагогічною роботою. Напружена, інтенсивна діяльність письменника позначилась на його здоров'ї. В останні роки він усе частіше скаржився на серце. І коли недуга почала дошкуляти, облишив роботу в школі. Правда, думав, що це тимчасово, бо життя свого без дітей-школярів не уявляв.

Багато ще хотів зробити у своєму житті письменник і педагог Степан Васильович Васильченко, однак цьому не судилося статися: 11 серпня 1932 року перестало битися його серце, яке так вболівало за свій власний народ. Письменник похований на Байковому кладови