УКР РУС  


 Головна > Цей день в історії > Цей день в історії  
Опитування



Наш банер

 Подивитися варіанти
 банерів і отримати код

Електронна пошта редакцiї: info@orthodoxy.org.ua



Зараз на сайті 61 відвідувачів

Теги
автокефалія Археологія та реставрація вибори Доброчинність Києво-Печерська Лавра Приїзд Патріарха Кирила в Україну українська християнська культура шляхи єднання Священний Синод УПЦ діаспора Президент Віктор Ющенко милосердя УГКЦ іконопис церква та політика педагогіка Церква і політика Голодомор УПЦ КП секти 1020-річчя Хрещення Русі Ющенко забобони монастирі та храми України Мазепа Католицька Церква Церква і медицина церква і суспільство Церква і влада церковна журналістика конфлікти комуністи та Церква Предстоятелі Помісних Церков Патріарх Алексій II Митрополит Володимир (Сабодан) розкол в Україні постать у Церкві краєзнавство молодь Вселенський Патріархат






Рейтинг@Mail.ru






16 вересня 1967 року помер Павло Григорович Тичина, український поет



Мистецтво повинно служити людям

Павло Тичина

Він належав до когорти митців, котрі скрізь і завжди дошукувалися "свого кореня" і "свого глаголу". Він вмів піднестись на ті вершини, куди не ступала нога його попередників.

Один з видатніший український поет XX ст., новатор поетичної форми, перекладач, публіцист, директор Інституту Літератури АН УРСР, Міністр освіти УРСР Павло Григорович Тичина був родом з Чернігівщини. Почавши поетичну творчість уже за чернігівського періоду, Тичина в атмосфері Києва довершив першу свою книгу поезій "Соняшні клярнети". В ній він дав своєрідну українську версію символізму, створив власний поетичний стиль, який заслуговує і власної назви, - "клярнетизм", наміченої самим Тичиною в назві збірки і програмової в ній поезії. Перебуваючи в центрі революційних подій, П.Тичина знайшов у собі силу написати книгу, перейняту гармонією світлоритму. Можливо, саме тому, що він стояв тоді понад партійними ідеологіями, йому вдалося дати в "Соняшних клярнетах" свій безсмертний естетичний вислів, що мистецтво повинно служити людям.

У спадщині митця, окрім великої кількості поетичних збірок - близько п'ятнадцяти великих поем. Найбільші з них лишились недовершеними, правда, кожна по-своєму. З поеми "Шабля Котовського" в різний час побачили світ чотири великих розділи. З драматичної поеми "Шевченко і Чернишевський" читачам відома достатньо самостійна за сюжетом перша частина з пізніше дописаною фінальною сценою, що замінила другу частину поеми, рукопис якої загинув у часи війни. Нарешті, величезна за обсягом поема-симфонія "Сковорода", над якою автор працював щонайменше двадцять років, - твір теж недописаний (виданий був уже після смерті автора). В "Сковороді", поемі "Похорон друга", окремих фрагментах з посмертної збірки "В серці у моїм" Тичина засвідчив живучість свого неперевершеного поетичного таланту.

Павло Григорович Тичина прагнув іти в ногу з життям, утверджував поетичним словом усе нове, перспективне. Щоб найповніше виразити провідні мотиви доби, він знаходив такі мистецькі засоби, які найбільше відповідали величі соціальних перетворень і найточніше передавали труднощі боротьби нового із старим, зокрема у сфері людського духу. Багатющим джерелом, що живило його творчу уяву, був народ в історичному поступі, у виявах талановитості, життєдайної сили. За прикладом своїх великих попередників поет звертався до народнопісенних скарбниць, до міфологічних образів і мотивів, до літературних пам'яток різних часів і народів. Так він поєднував національну традицію з духовними надбаннями світової культури. Усі набутки людського генія Павло Тичина підпорядковував ідеї утвердження сучасності, про що з такою переконливістю свідчать "переосмислені" в його поезії образи Прометея, Фауста, Кожум'яки, Ярославни, Лади.

В галузі поезії, прози, публіцистики, а також у науково-критичних працях Тичина виявив себе одним із найосвіченіших радянських письменників, чия ерудиція охоплювала суміжні з літературою види мистецтва - музику і живопис.
В загальному підсумку творчість П.Тичини становить унікальне досягнення української поезії. В його творчості знаходить свій вияв органічний синтез двох великих світових стилів - символізму XX ст. і бароко VII ст. Та найбільша нагорода - вдячна пам'ять нащадків.