УКР РУС  


 Головна > Цей день в історії > Цей день в історії  
Опитування



Наш банер

 Подивитися варіанти
 банерів і отримати код

Електронна пошта редакцiї: info@orthodoxy.org.ua



Зараз на сайті 130 відвідувачів

Теги
комуністи та Церква Церква і влада Патріарх Алексій II Католицька Церква монастирі та храми України Предстоятелі Помісних Церков церковна журналістика шляхи єднання 1020-річчя Хрещення Русі вибори постать у Церкві Церква і політика молодь розкол в Україні УПЦ КП іконопис забобони Доброчинність секти діаспора українська християнська культура Археологія та реставрація Голодомор Митрополит Володимир (Сабодан) конфлікти милосердя Священний Синод УПЦ церква та політика церква і суспільство Приїзд Патріарха Кирила в Україну Києво-Печерська Лавра педагогіка Президент Віктор Ющенко Мазепа автокефалія УГКЦ Церква і медицина краєзнавство Ющенко Вселенський Патріархат






Рейтинг@Mail.ru






26 вересня 1888 року помер Галаган Григорій Павлович, український громадський діяч



Хто знайшов сили творити добрі справи, той стає достойним Божого благословення
Святитель Василій Великий

Більше дев'ятисот років тому на березі річки з потішною назвою Утка виникло невелике поселення. Перша письмова згадка про нього зустрічається в Іпатіївському літописі і датується тисяча дев'яносто другим роком. Називалося воно тоді хутір Сокирки. Згодом селище отримало назву Сокиринці, з якою йому й судилося увійти в українську історію.

Найкращий вид на Сокиринці відкривається з найвищої точки місцевості - дзвіниці нещодавно відбудованої Вознесенської церкви. Первісно храм було зведено у вісімнадцятому столітті коштом тутешнього господаря Григорія Івановича Галагана.

Він, як і інші представники його роду, був відомий своєю благодійною діяльністю. Усі Галагани наче поспішали творити добро, пам'ятаючи про Божу кару і людський суд, адже чималим статком їхня родина була зобов'язана безчесним вчинкам свого пращура Гната Галагана, який зрадив товаришів, одержавши натомість майно і гроші.

Проте добрі вчинки завжди живуть у пам'яті людей довше, ніж погані. Сьогодні ми згадуємо родину Галаганів як благодійників, котрі піклувалися про розквіт своєї країни. Особливе місце в історії належить Григорію Павловичу Галагану - меценату і громадському діячеві, котрий, як і кілька поколінь його предків, мешкав тут, у Сокиринцях.

...Появи сокиринського маєтку Галаганів очікуєш, однак він виникає несподівано. Наче справжня білосніжна перлина у смарагдовій оздобі старовинного парку. Наблизившись, помічаєш, що час безжальний і до цього прекрасного палацу. А спершу видається, що руйнівний вплив століть оминув маєток Галаганів. Будинок зберігся у своєму первісному вигляді - таким, яким був у тисяча вісімсот тридцятому році, коли, нарешті, після трьох десятиріч напруженої творчої праці було завершено його спорудження і облаштування парку.

І сьогодні гостинно прочинені палацові двері. Тихо рипить під ногами дивом збережений старовинний паркет. Легкий вітерець гойдає невагомі завіски на вікнах. Світлі тіні пливуть сходами. І якоїсь миті здається, наче господарі просто на хвилинку залишили свою оселю, аби невдовзі повернутися.

Навіть буремні події сімнадцятого року не зачепили палац Галаганів. Вихованець Григорія Павловича учений-славіст Андроник Степович писав: «Галаган зробив дуже багато доброго для сокирянців, так що пам'ять його там шанують і досі, і величезний його будинок і під час революції селяни не дали на пограбування, усе в домі збереглося добре, і з нього зроблено гарний музей».
...Але у тридцятих роках селян уже ніхто не слухав. Маєток Галаганів спіткала гірка доля. Сьогодні ви ще можете відпочити у старовинній романтичній альтанці, збудованій колись господарями, але вже не пройдете чудовим готичним місточком. Не зайдете ви і до збудованих Галаганами храму святих апостолів Петра і Павла і церкви святої великомучениці Варвари. Їх не існує. Вони були пограбовані та вщент зруйновані. Як і могили останніх з роду Галаганів - Григорія Павловича і його сина Павлуся, похованих біля храму Петра і Павла. Вандали знищили людські могили, але, наче насміхаючись, не торкнулися чорної мармурової колони, встановленої над місцем, де Галагани колись поховали свого улюбленого собаку...

Спочиває у замріяній тиші віковічний парк. Його дубам і платанам уже виповнилося двісті років, і вони чудово пам'ятають, яким був цей маєток колись, як вирувало тут життя у часи Григорія Галагана. Біограф Григорія Павловича Анатолій Матвєєв писав, що саме завдяки цій людині Прилуччина перетворилася на своєрідний інтелігентний край: «Були тут хор і оркестр, вертепний театр». З першою скрипкою оркестру, Артемом Наругою, товаришував Тарас Шевченко. Кобзар не раз бував у маєтку Галаганів. Це до Григорія Павловича звернене його душевне: «друже мій єдиний».

Григорій Павлович Галаган пішов з життя у вересні тисяча вісімсот вісімдесят восьмого року. Газета «Киевлянин», вшановуючи його пам'ять, особливо відзначала значення заснованого ним навчального закладу: «На прикладі створення Колегії ми бачимо, що може бути зроблене в нашому суспільстві людиною високого державного і соціального статусу, котра має у своєму розпорядженні чималі статки, якщо його спонукує бажання суспільного блага».

Після смерті Григорія Павловича опікункою Колегії Павла Галагана стала Катерина Василівна, яка за життя чоловіка всебічно підтримувала його доброчинну та громадську діяльність. Про колегіатів вона піклувалася так, ніби усі вони були її рідними синами.

Золоті та срібні речі, котрі належали Григорію Павловичу Галагану, його дружина віддала у переплавку. З них було відлите церковне начиння для храму святого Павла при Колегії. Сюди вона часто приходила, аби подумки побути зі своїм чоловіком і сином, і уклінно попросити у Господа прощення і мудрої Божої ласки для роду Галаганів, які усе своє життя і всі свої вчинки віддали на Його розсуд...