УКР РУС  


 Головна > Українські новини > В гостях у редакції  
Опитування



Наш банер

 Подивитися варіанти
 банерів і отримати код

Електронна пошта редакцiї: info@orthodoxy.org.ua



Зараз на сайті 143 відвідувачів

Теги
Доброчинність комуністи та Церква Києво-Печерська Лавра Археологія та реставрація 1020-річчя Хрещення Русі секти Церква і влада Вселенський Патріархат педагогіка молодь забобони милосердя Мазепа Президент Віктор Ющенко Голодомор шляхи єднання автокефалія Предстоятелі Помісних Церков Патріарх Алексій II Католицька Церква Митрополит Володимир (Сабодан) Церква і медицина іконопис діаспора монастирі та храми України церковна журналістика розкол в Україні постать у Церкві краєзнавство Священний Синод УПЦ конфлікти УГКЦ Церква і політика вибори УПЦ КП Приїзд Патріарха Кирила в Україну церква і суспільство Ющенко українська християнська культура церква та політика






Рейтинг@Mail.ru






Протоієрей Федір Шеремета: «Ми просимо надати нам всі права для того, щоб церква жила повноцінним життям»

Парафія при Кирилівській церкві в Києві - перлині церковного зодчества XII сторіччя - відродилася у 1993 року. З тих пір і донині настоятель парафії - протоієрей Федір Шеремета. Разом із парафіянами він налагодив плідну співпрацю із лікарнею для психічно хворих людей, що розташована на одній території із церквою, зробив благодійну їдальню для безпритульних людей, побудував баптистерій для хрещення дорослих через повне занурення, розвив господарство на земельних ділянках у Київській області. Але весь цей час розвиненню нормального церковного життя церкви-музею чинить певний опір керівництво Національного заповідника «Софія Київська». Про відродження Кирилівської церкви, життя церковної громади та проблеми сьогодення ми розмовляли із настоятелем парафії отцем Федором.

Відродження та життя парафії

- Отче, розкажіть, як відроджувалася парафія при Кирилівській церкві.

- Ми застосували практику співпраці церкви та лікарні. Це особлива лікарня - для психічно хворих людей, і вона найбільша в Україні: ми нараховували приблизно 2,5 тис. ліжок, і майже стільки ж працівників - це було ціле містечко, яке потребувало духовного лікування.

В 1990 році тут було створено православну громаду, яку очолював Валентин Борисович Луківник. Громада зверталася за допомогою і до Лаври, і до Покровської церкви на Мостицькій, але вони відмовлялися, говорили, що в них і так багато роботи.

На той час я прослужив в Свято-Покровському монастирі в Києві майже п'ятнадцять років, але комусь став там заважати, і мене запросили до Хрестовоздвиженського храму на Подолі. До речі, перша лікарняна практика і практика недільних шкіл була започаткована при Покровському монастирі. Коли в мене виникла ідея створити недільну школу, я отримав дозвіл, і ми зробили її. Вона була і для дорослих, і для дітей. Все пішло дуже гарно, ми святкували з дітьми Пасху, Різдво Христове, дарували подарунки. Тоді був саме такий час, коли почала приходити гуманітарна допомога. Така допомога прибула в Митрополію, і я випросив для своєї недільної школи багато гарних подарунків. Цікаво, коли стало відомо, що роздаватимуть подарунки, поприходили ті діти, які ніколи не були в школі, і сказали, що будуть ходити до церкви. В зв'язку з моєю діяльністю я не був бажаний ні батюшкам, ні монастирю. Бо для школи необхідно було приміщення, слід було стільчики розставити. Тобто, все це задавало «зайвого» клопоту, а митрополит Філарет (Денисенко - на той час, до розколу, митрополит Київський. - Ред.) тоді поводився жорстоко з батюшками. Потім мене запросили викладати у семінарії, так батюшки зовсім «взялися за голови». Їм було дуже зручно відслужити свій тиждень і відпочивати, а тут - довелося служити і в інші дні, бо в мене уроки, і зі мною приходилося рахуватися. Тож коли прийшов Блаженніший, йому почали на мене скаржитися, і він вирішив перевести мене в Хрестовоздвиженську церкву.

При Кирилівській церкві було зареєстровано як нашу громаду, так згодом, після розколу 1992 року, ще й Філаретівську. Було дуже складно. Я прийшов сюди в 1993 році від Хрестовоздвиженської церкви, щоб служити молебні для хворих. Але побачив, що тут слід не молебні служити, а створювати умови для повноцінного церковного життя. Блаженніший благословив це, і я розпочав діяльність. Привіз із Хрестовоздвиженської церкви все необхідне для богослужінь. Мені виділили одну прохідну кімнату в лікарняному приміщенні, де ми розпочали служити. Я сумлінно працював з хворими, які стали ходити до церкви, ми стали їх опікувати. Згодом за моє терпіння мені віддали центральний клуб лікарні. Ми набрали молодих хлопців з числа парафіян, щоб вони ходили по відділенням, за кожним відділенням закріпили по 2-3 чоловіки. Вони приходили у відділення, зверталися до лікаря, брали під свою відповідальність хворих і приходили з ними на службу.

- Напевно, у психічній лікарні має бути і особливий підхід до хворих.

- Дійсно, підхід повинен бути специфічним: з ними треба вміти і просто спілкуватися, і на сповіді розмовляти, щоб не дратувати. І знову ж таки, є такі суворі батюшки, які наполягають, що без постів не можна причащатися. Навіть був такий інцидент, коли прийшла жінка на причастя, а священик каже: «Ти не вінчана - тобі не можна причащатися». Ця жіночка потім прийшла до мене, пожалілася, я поговорив із батюшкою стосовно цього випадку, щоб не смів більше такого робити.

Іноді до хворих слід приходити у відділення, бо в них виникає ідея, що їм не можна їсти. В таких випадках батюшка сидить поруч, і умовляє поснідати. І навіть коли родичі приходять,  кажуть: «Тобі ж батюшка казав, що треба їсти». У церкві великий духовний вплив, Божа благодать. Спілкуючись зі мною, хворі відчувають велику духовну підтримку. І є маса прикладів, що спілкуючись в церкві, люди знову повертаються до звичайного життя.

- Багато таких людей приходить до вас у церкву? Чи все ж таки більше ви ходите до них?

- Багато людей не тільки приходить, вони ще й беруть участь в житті нашої церкви. В нас було заплановано зробити ціле відділення для бомжів, які за довгий час перебування в лікарні втратили житло. І вони приходять до нас, щоб ми допомагали їм не тільки духовно, а ще й матеріально. Багато хворих, що знаходяться на амбулаторному лікуванні, приходять до нас і просто просять шматочок хліба, бо після ліків їм дуже хочеться їсти. Ми давали їм те, що було. Почали навіть приходити бездомні з залізничного вокзалу. Ми зробили відділення для безпритульних, і лікарня вдячна нам за це. До того це була напівзруйнована будівля, де ми зробили ремонт власними силами. А потім відновили ще два будиночки, вони стоять поруч. Там облаштували благодійну їдальню, свою редакцію, бібліотеку. До речі, в бібліотеці багато церковних книг, підручників по психіатрії тощо.

- Цією бібліотекою можуть користуватися всі парафіяни?

- Так, абсолютно всі. У парафії є бібліотекар, яка видає книжки. Є і читальна зала , бо якщо ми маємо лише один або два примірники якоїсь книги, то на руки видати їх не можна, і люди читають їх тут на місці. Я не знаю, на якій ще парафії є подібна бібліотека, щоб можна було просто прийти і взяти книгу.

Частково розкритий фресковий розпис місцями розділяє навпіл ліки святих

Частково розкритий фресковий розпис місцями розділяє навпіл ліки святих

Церква чи музей?

- Кирилівська церква - справжня перлина зодчества Київської Русі, перебуває під опікою музею? Як складаються у вас стосунки з музейним керівництвом?

- Церква формально знаходиться під опікою держави, на кошти якої утримуються працівники музею, наукові установи. З самого початку, коли ми робили договір на спільне користування церквою з музеєм, всі працівники останнього стали стіною проти. Тоді ще президент Кучма видав розпорядження, щоб Кирилівська церква використовувалася за призначенням. Церква ж знаходиться на балансі Держбуду, керівник якого, до речі, співчував нам. Я тоді запропонував наступне. Почув, що в Москві кремлівські собори теж знаходяться під опікою держави, і стосовно їх було складено договір про їх спільне використання церквою і державою. Протягом тижня я отримав примірник договору, з яким пішов до керівника Держбуду, і за тим зразком ми склали договір спільного використання.

- Останнім часом в пресі та Інтернеті з'явилася інформація, що ніби готується передача прав користування Кирилівською церквою релігійній громаді. З цього приводу деякі журналісти пишуть, що церква палитиме свічки, які все закопчують, повитирають фрески Врубеля і напишуть щось своє і таке інше. Розкажіть будь ласка, який насправді стан Кирилівської церкви: чи паляться там свічки на богослужінні, якої вони якості, чи є загроза розпису?

- Це все неправда и наклепи. За договором 1996 року щодо використання Кирилівської церкви ми дали обіцянки використовувати тільки воскові свічі, і тільки ті, що вкрай необхідні: дві воскові свічки на престолі і одна братська посередині церкви. А якщо віруючі бажають запалити свічки під час богослужіння, ми пропонуємо їм робити це в трапезній церкві. А коли йде служба Великого Четверга ввечері і читається дванадцять страсних Євангелій, я кажу парафіянам, щоб вони тримали свічки незапаленими, а по закінченні богослужіння, при виході з церкви, запалили їх і принесли додому як благодатний вогонь. Люди погодились, і тому в нас існує дуже гарна практика. Ми навіть перестали служити панахиди в Кирилівській церкві, їх служіння перенесено в трапезну церкву, де нам допомагають діти недільної школи.

Кажуть, що нібито я не визнаю ікони Врубеля. Це неправда. Перед відновленням богослужінь Кирилівську церкву освятив Блаженніший Митрополит Володимир. Ми відновили престол та царські врата. Нас звинувачують, що ми застосовуємо церкву як церкву, а це є державний музей. Нам кажуть, що споруда настільки давня, що переросла з церкви в музей. І всі питання ставлять в такій площині, що це споруда не церковна, а музейна.

Мене звинувачують в необізнаності. Тут у церкві була така боротьба, ні лампадочки не давали нам повісити, нічого. Але я знайшов спеціалістів, привів все до первинного вигляду. За ремонт даху від мене вимагали 10 тис. грн., знайшов, заплатив. Не було настилу перед іконостасом, який окреслює межу, де можна стати, а де ні, - ми це зробили. Я замовив гарне панікадило замість того маленького, що є зараз. Звернувся до музею, щоб старе замінити на нове - «не маєш права». І так виходить з усім, до чого ми намагаємося доторкнутися. Тому ми і просимо надати нам всі права для того, щоб церква жила повноцінним життям. І тоді почалися наклепи про те, що я хочу зняти ікони, замалювати фрески. Але навіщо? В церкві зараз є ікони Божої Матері та святих, де при розкритті давнього розпису півголови відрізали. Навіщо треба було робити таке? Замість престолу в церкві стояли батареї, які тепер висять на стіні (111 секцій). Ми багато чого зробили, а все одне нас звинувачують, що ми хочемо зробити щось не так. Прикро.

- На вашу думку, звідки поширюються чутки про те, що ніби ви палите свічки та виступаєте проти живопису Врубеля?

- Від керівників заповідника «Софія Київська», до якого відноситься Кирилівська церква. Це наклепи чистої води.

- Через які перешкоди гальмується питання про передачу церкви громаді?

- Музейних працівників дуже злякав один пункт із договору - про щоденні богослужіння. У міністерстві будівництва і архітектури нам дозволяють проводити щоденні богослужіння. Але ж нам не потрібно щоденно служити в Кирилівській церкві - бо ми маємо ще церкву трапезну для щоденних служб. А в Кирилівській церкві служимо тільки по великих святах і по неділях.

Баптистерій в трапезній церкві – для хрещення повним зануренням

Баптистерій в трапезній церкві – для хрещення повним зануренням

Парафіяльне господарство

- Відомо, що ваша парафія має власне господарство в Баришівському районі Київської області. Ви, мабуть, єдина київська парафія (окрім сільських), яка має земельні ділянки за містом. Яке у вас господарство і як воно використовується?

- Я вже говорив, що прийшов у нашу парафію, щоб співпрацювати з лікарнею. Ми влаштували благодійну їдальню. Та розсудіть самі: для її функціонування не назбираєшся ані продуктів, ані коштів, тому в нас виникла ідея організувати власне господарство: взяти в селі шматок землі і вирощувати там все своє. Ми домовлялися не в одному селі - нам  йшли на зустріч, виділяли землю. Багато ми не просили - 30 га. Але коли ми приїхали в Баришівський район - там знайшли такий собі хуторок, забутий людьми і Богом, з землею загальною площею 65 га. Там продавалася одна будівля. Виникла ідея взяти на цьому місці землю в оренду. На цей час ми придбали там вже чотири будівлі. Організували домашню церкву мученика Олександра Римського, посилаємо туди батюшку, проводимо богослужіння. Цю церкву разом із господарством ми назвали скитом Свято-Кирилівської церкви. Там є один чернець, черниці, які постійно там перебувають, моляться і розвивають господарство.

- А хто їм допомагає, адже 65 га - це досить велика ділянка?

- В нас є свої трактори. З Німеччини нам подарували цього року комбайн. Врожай збираємо власними силами. Орендну плату нам знизили до суто символічної суми. В нас є корови, вівці, свині, кури - тобто життя б'є ключем. Туди приїздять батюшки, по вихідних і святах проводяться служби. До найближчого села, де є церква - 6 км, і не завжди туди можна дістатися, особливо у дощ, або заметіль.

Про минуле та сьогодення

- Цього року відзначатиметься 15 років Харківського собору. Скажіть, як події тих часів - створення київського патріархату, проведення Харківського собору - сприймалося київським духовенством?

- Ви ж самі бачите, що і віруючих, і духовенства до них небагато приєдналося, хоча вони заявляють, що їх багато, і багато чого в них є. Це все було зроблено тільки на національних почуттях.

- Але ж ще в 1990 році, до розколу, коли Патріарх Алексій приїздив до Софії Київської, його зустрічав Філарет, будучі митрополитом Київським. Тоді ще відбулася сутичка з націоналістами, і Філарет бив себе у груди і кричав: «Немає українського Бога».

- Я не чув, як він кричав, що немає українського Бога. Ви знаєте, хто перший започаткував автокефалію, хто був її засновником? Був такий собі єпископ Житомирський Іоанн (Бондарчук), який дуже заївся з Філаретом. Він пішов ва-банк, і Філарет, коли до нього приходили з приводу автокефальної церкви, казав: «Ніколи автокефальну церкву в світі ніхто не визнавав, не визнає і ніколи не визнає», - маючи на увазі УАПЦ. Мені шкода, але він був непоганим архієреєм, і можна було працювати. Адже, коли я створив першу недільну школу, він підтримував мене, та ще й направив викладати в Київську духовну семінарію.

- А як в Києві змінилися стосунки між духовенством з приходом Блаженнішого?

- Стосунки, звичайно, дуже змінилися: це Філарета, а це - наше. Та і в нашому таборі свої ж паплюжать церкву іноді ще гірше, ніж філаретовці. Як от була недавно публікація в газеті «2000» про те, що нібито нам не можна називати Блаженнішого «отцем», що треба писати в офіційній назві «Московський Патріархат» і таке інше.

- Зараз у Київській духовній академії і семінарії обговорюється питання реформи духовних шкіл. Було засідання Вченої ради, де розглядався проект реформи. На вашу думку, якою має бути ця реформа?

- Думаю, що церковна освіта повинна вийти на той рівень, який мала до революції. Особа, яка закінчувала духовний заклад, була всесторонньо розвиненою: мала знати астрономію, медицину. І якщо священник йшов на парафію, він дуже багато чого знав, і до нього зверталися парафіяни за різноманітними порадами: як господарювати, що їм купити, що продати. Тобто батюшка був центром життя села, так само як і церква. Я сам пам'ятаю ті часи, коли прийдеш до села в недільний день, в хатах нікого немає, всі - в церкві. Цю реформу давно потрібно було зробити.

- Перед новим роком відбулася зустріч Президента з нашим єпископатом. Після того Президент зустрічався з єпископатом київського патріархату, де він піднімав питання про створення Помісної Церкви. І якраз сьогодні це питання обговорюється на Архієрейському соборі в Лаврі. На вашу думку, чи потрібна нам сьогодні канонічна автокефалія?

- Я буду на боці тих, хто каже, якщо і виникне така церква, я все одне піду до своєї церкви - Руської Православної Церкви. Тобто не в Російську, а в Руську, від слова «Русь» - Київська Русь. Це має бути помісна Православна Церква в Україні. А коли її зроблять та як її зроблять - то інша справа.

Бесіду вів священик Андрій Дудченко