УКР РУС  


 Головна > Публікації > З глибини душі  
Опитування



Наш банер

 Подивитися варіанти
 банерів і отримати код

Електронна пошта редакцiї: info@orthodoxy.org.ua



Зараз на сайті 250 відвідувачів

Теги
УГКЦ церква та політика Церква і влада Ющенко Католицька Церква УПЦ КП церковна журналістика Священний Синод УПЦ розкол в Україні молодь українська християнська культура вибори Голодомор Доброчинність Патріарх Алексій II діаспора Президент Віктор Ющенко іконопис комуністи та Церква Митрополит Володимир (Сабодан) Вселенський Патріархат секти монастирі та храми України шляхи єднання Церква і політика Предстоятелі Помісних Церков забобони милосердя Церква і медицина Києво-Печерська Лавра Археологія та реставрація Приїзд Патріарха Кирила в Україну педагогіка постать у Церкві 1020-річчя Хрещення Русі краєзнавство конфлікти автокефалія Мазепа церква і суспільство






Рейтинг@Mail.ru






Вони зустрілись під вітами скрипучих ясенів…

  08 July 2009


Ольга Мамона
Дітьми чомусь усе здавалось якимсь таємничим, неосяжним і таким смачним. Дітьми завжди хотілось мати такі таємні місця, де можна ховатись від бабусі і грому... У низовині коло шляху, що веде на річку, стояли старезні ясени - один усе скрипів, а інший підспівував. Заховаємось у його листі - сидимо й рахуємо, скільки ж їм років. А нас усе шукають. І думалось нам, що ті ясени знають стільки таїни...

А колись під ними бігали зовсім інші діти - з іншими думками і бажаннями і зовсім не такими мріями. Білявий хлопчик і темненька дівчинка. Вони підросли, і світ навколо змінився. Батьків їх розкуркулили, і той світлий парубок Антон, і та темнокоса дівчина Оля вже зустрілись на шахтах у Первомайську. Він грав на гармошці, вона підспівувала, як ясени у дитинстві... Мати їх благословила, і взявшись за руки з іконою Божої Матері, увійшли в доросле життя.

Почалася війна, фашисти захопили ті шахти, і він разом з іншими гірняками опинився на мушці ворожого автомату...

«Біжи, донько, з дітьми звідси, - казав нишком сусіда. - Нікого не лишать, нікого, біжи...».

Вона всадовила у санчата двох малих дівчаток, і прикусивши губи від болю, почорхала засніженим бездоріжжям до родичів туди, де стояли ясени. Блукала зимовими тропами, аж тут шлях освітили жовті очі автівки. «От і все», - подумалось із сумом.

Із фургону вистрибнули молоденькі солдатики в радянській формі, схопили в руки й її, і санчата, аж глядь: «Та тут же чотири вогника, дивіться!» І довезли туди, де ясени з дитинства...

Усе на нього чекала, але знала, що всіх шахтарів тоді розстріляли. Знала, але продовжувала чекати. Та й діти все бігали на шлях зустрічати батька, як приходив на село чоловік у військовому чи й у штатському.

Діти виросли. Якось до двору зайшов перехожий із Хабаровська води напитись. Пив воду і розповідав: «Живий ваш Антон, живий і здоровий, добрий із нього оленяр. Тільки прізвище тепер у нього не те, і дружина нанайка, і двоє діток таких, як ваші. Репресований він був, як ворог, на 25 років, то та нанайка взяла його на поселення. Тепер він - Чеперясинуватий. Але вам казав передати, що розстріляли його, розстріляли... То й не чекайте його, а чоловік вам потрібен». Та Оля не повірила, а тільки пішла нишком в церкву і просила в Бога прощення для того чоловіка.

Діти ж не заспокоїлись, хоч уже самі були матерями. Написали листа у республіку Комі - звідти прийшла відповідь, що немає і не було там таких. Писали в Київ, Москву: «...такого-то числа 1942 року Антона Рєзніка розстріляно в Луганську». Тільки вже немолода Оля тишком цілувала красивого білявого чоловіка на фотокартці і притуляла до серця вишивану чоловічу сорочку і посвідчення машиніста підйому. І завжди була всміхнена і тиха, як вода.

...У хатині завжди стояла скриня - величезна, застелена вишитим полотняним рушником, на ній зблякла від часу фотографія білявого чоловіка з зайчиками в очах і вишиванка. А в кутку над ліжком - ікона Божої Матері «Нев'янучий цвіт», ікона, якою колись мати благословила білявого хлопця і темну дівчину.

...А ті ясени ще й досі скриплять в унісон, тільки вже геть старі.