УКР РУС  


 Головна > Публікації > З глибини душі  
Опитування



Наш банер

 Подивитися варіанти
 банерів і отримати код

Електронна пошта редакцiї: info@orthodoxy.org.ua



Зараз на сайті 85 відвідувачів

Теги
розкол в Україні комуністи та Церква шляхи єднання УГКЦ Голодомор українська християнська культура Президент Віктор Ющенко милосердя Церква і політика молодь Церква і медицина Митрополит Володимир (Сабодан) краєзнавство 1020-річчя Хрещення Русі конфлікти монастирі та храми України Доброчинність постать у Церкві Ющенко церква і суспільство педагогіка Священний Синод УПЦ Приїзд Патріарха Кирила в Україну вибори діаспора Патріарх Алексій II церква та політика Мазепа Вселенський Патріархат секти іконопис Церква і влада Києво-Печерська Лавра забобони церковна журналістика УПЦ КП Предстоятелі Помісних Церков автокефалія Католицька Церква Археологія та реставрація






Рейтинг@Mail.ru






Вони зустрілись під вітами скрипучих ясенів…

  08 July 2009


Ольга Мамона
Дітьми чомусь усе здавалось якимсь таємничим, неосяжним і таким смачним. Дітьми завжди хотілось мати такі таємні місця, де можна ховатись від бабусі і грому... У низовині коло шляху, що веде на річку, стояли старезні ясени - один усе скрипів, а інший підспівував. Заховаємось у його листі - сидимо й рахуємо, скільки ж їм років. А нас усе шукають. І думалось нам, що ті ясени знають стільки таїни...

А колись під ними бігали зовсім інші діти - з іншими думками і бажаннями і зовсім не такими мріями. Білявий хлопчик і темненька дівчинка. Вони підросли, і світ навколо змінився. Батьків їх розкуркулили, і той світлий парубок Антон, і та темнокоса дівчина Оля вже зустрілись на шахтах у Первомайську. Він грав на гармошці, вона підспівувала, як ясени у дитинстві... Мати їх благословила, і взявшись за руки з іконою Божої Матері, увійшли в доросле життя.

Почалася війна, фашисти захопили ті шахти, і він разом з іншими гірняками опинився на мушці ворожого автомату...

«Біжи, донько, з дітьми звідси, - казав нишком сусіда. - Нікого не лишать, нікого, біжи...».

Вона всадовила у санчата двох малих дівчаток, і прикусивши губи від болю, почорхала засніженим бездоріжжям до родичів туди, де стояли ясени. Блукала зимовими тропами, аж тут шлях освітили жовті очі автівки. «От і все», - подумалось із сумом.

Із фургону вистрибнули молоденькі солдатики в радянській формі, схопили в руки й її, і санчата, аж глядь: «Та тут же чотири вогника, дивіться!» І довезли туди, де ясени з дитинства...

Усе на нього чекала, але знала, що всіх шахтарів тоді розстріляли. Знала, але продовжувала чекати. Та й діти все бігали на шлях зустрічати батька, як приходив на село чоловік у військовому чи й у штатському.

Діти виросли. Якось до двору зайшов перехожий із Хабаровська води напитись. Пив воду і розповідав: «Живий ваш Антон, живий і здоровий, добрий із нього оленяр. Тільки прізвище тепер у нього не те, і дружина нанайка, і двоє діток таких, як ваші. Репресований він був, як ворог, на 25 років, то та нанайка взяла його на поселення. Тепер він - Чеперясинуватий. Але вам казав передати, що розстріляли його, розстріляли... То й не чекайте його, а чоловік вам потрібен». Та Оля не повірила, а тільки пішла нишком в церкву і просила в Бога прощення для того чоловіка.

Діти ж не заспокоїлись, хоч уже самі були матерями. Написали листа у республіку Комі - звідти прийшла відповідь, що немає і не було там таких. Писали в Київ, Москву: «...такого-то числа 1942 року Антона Рєзніка розстріляно в Луганську». Тільки вже немолода Оля тишком цілувала красивого білявого чоловіка на фотокартці і притуляла до серця вишивану чоловічу сорочку і посвідчення машиніста підйому. І завжди була всміхнена і тиха, як вода.

...У хатині завжди стояла скриня - величезна, застелена вишитим полотняним рушником, на ній зблякла від часу фотографія білявого чоловіка з зайчиками в очах і вишиванка. А в кутку над ліжком - ікона Божої Матері «Нев'янучий цвіт», ікона, якою колись мати благословила білявого хлопця і темну дівчину.

...А ті ясени ще й досі скриплять в унісон, тільки вже геть старі.