УКР РУС  


 Головна > Публікації > Зруйновані храми  
Опитування



Наш банер

 Подивитися варіанти
 банерів і отримати код

Електронна пошта редакцiї: info@orthodoxy.org.ua



Зараз на сайті 117 відвідувачів

Теги
педагогіка Церква і медицина УПЦ КП автокефалія Приїзд Патріарха Кирила в Україну секти Києво-Печерська Лавра Церква і політика Археологія та реставрація церква та політика Предстоятелі Помісних Церков забобони розкол в Україні Церква і влада Доброчинність конфлікти Ющенко вибори 1020-річчя Хрещення Русі молодь церква і суспільство милосердя постать у Церкві Священний Синод УПЦ Мазепа Президент Віктор Ющенко церковна журналістика іконопис українська християнська культура Голодомор краєзнавство монастирі та храми України Митрополит Володимир (Сабодан) Патріарх Алексій II комуністи та Церква Католицька Церква Вселенський Патріархат діаспора шляхи єднання УГКЦ






Рейтинг@Mail.ru






ВІДРОДЖЕННЯ. Свічу згасили, але… вона не згасла!

  20 березня 2008


Тетяна Черкасець

 

Перша сторінка історії Свято-Троїцького Великобудищанського монастиря на Полтавщині

 

Окрай золотавих хлібних ланів та смарагдових пишнотілих лісів Диканської заповідної оази знаходиться писана Богом красуня Писарівщина. Вбрана у пелерину туманних луків, підперезана стрічкою тихоплинної Ворскли, задухмянена витонченими ароматами різнотравного довкілля, захищена обіймами древнього парку, вона притягує і зачаровує. Очі милують живописні краєвиди, душу переповнюють емоційні сплески, тіло оновлюється дивовижною легкістю і наснагою, а дух утверджується невидимою, проте відчутною благодаттю. Загляньте, бодай проїздом, до цього дивного села. Дорога від Великих Будищ в'ється поміж розлогих ярів та пагорбів і обережно опускається на рівнину. Ще трішки -- і центр.

Завзятого господаря чи практичного підприємця безперечно привабить там цілісний, однак, вочевидь «безгоспний» комплекс напівобжитих споруд та занедбаних майданів. Закономірно виникне запитання: що це? Для місцевих вихрястих школярів - то найкраще місце для футболу і інших фізкультурних звитяг. Для замріяної молоді - традиційне місце романтичних побачень та вечірніх зібрань. Люди середнього віку поспішають туди на роботу, випасають худобу чи просто збирають урожаї «нічийних» фруктів. І лише ті, чиї чола помережені літами, з натугою згадують: батьки переповідали - в минулому тут був великий жіночий монастир. Він, колишній переселенець із сусіднього Чернечого яру, почувався на писарівській землі якнайкраще. І злету досяг -- небувалого! Проте, як кажуть, йому не пощастило з епохою...

Писарівщанський Свято-Троїцький монастир бере свій початок з дівочого Спасо-Преображенського, що знаходився на території сучасного Чернечого яру. В архівних складнях обидві обителі значаться під назвою Великобудищанські. Справа в тому, що на час виникнення чернечоярського монастиря власне села не існувало, а найближчим до нього поселенням були Великі Будища (історія міцно «прив'язала» останнє до подій Полтавської баталії і тісно «вплела» в Кочубеївський родовід). «Приписаний» до Великих Будищ чернечоярський монастир згодом переселиться у сучасну Писарівщину і перенесе туди свою територіальну назву.

Але почнемо все спочатку. Хоча літописного початку немає. Він затамований у схронах століть. Його знають чернечоярські печери - живі очевидці великих подвижницьких справ, а для нас, сучасників, -- мовчазні хранителі глибинних таємниць і терплячі спостерігачі потуг пошуковців.

«Вузька звірина тропа веде мене до крутого схилу. Глибочезна улоговина схожа на тихе молочне озеро. Туман затопив її по вінця. І здається, що ніякого крутосхилу нема й не було. Та варто зробити лише кілька кроків і вже не в силах стримати ніг. Я пробую ухопитися за якесь деревце. Це вдається не відразу. Спускаюся нижче, і ліворуч з`являється щось схоже на вовче лігво. Печера». Так у своєму краєзнавчому нарисі «І стежки праслов'янська в'язь...» описує це місце назавжди закоханий у Полтавщину, вже покійний письменник Тарас Нікітін. Одним із перших він художнім словом доторкнувся оповитих серпанком таємниць рукотворних підземних споруд. Нині тема печер - це вже не просто зацікавленість чи дослідницький потяг, а певне археологічно-наукове надбання. Щоправда, робота всерйоз розгорнулася минулого літа... Відкрито три печерних об'єкти на схилах Яковенкового та Вовчого ярів. Ще семеро зафіксовано, а це - чимале завдання на найближчий час. Статечним дослідникам, допитливим краєзнавцям та мобільним туристам варто перейнятися цією темою - вона того заслуговує.

До того ж, нам слід низько вклонитися тим, хто, попри всі фінансові складнощі та повсякчасне суєтне «ніколи», не тільки на словах, а й на ділі все ж зробили чимало. Серед них: уродженець Диканьки, опішнянський науковець Анатолій Леонідович Щербань та директор історико-краєзнавчого музею, краєзнавець Василь Петрович Скорик. Творчої наснаги і успіхів побажаємо також начальнику відділу охорони пам'яток археологічної спадщини Київського НДІ, кандидату історичних наук Тимуру Анатолійовичу Бобровському. А ще сподіваємося на підтримку диканчан і, що найголовніше, дуже просимо їх: не заважати проведенню пошукових робіт нерозумним втручанням і запобігати шкідливим вчинкам дітей, які іноді негідно поводяться на історичному, більше того -- святому печерному місці. Наразі будемо оптимістами.

А тепер - знову до історії. Точніше, до тих малочисельних її цеглинок, з яких логічно маємо щось звести. Відкриємо маловідомий доскіпливим науковцям машинописний «Очерк о истории Спасо-Преображенского скита Велико-Будищанского Свято-Троицкого женского монастыря». Рік друку -- 1962, автор - ігумен Іоанн Котляревський (людина, яка заслуговує великої поваги, в наших подальших публікаціях ми присвятимо їй окрему сторінку). Цитуємо мовою оригіналу: «... на склонах холмистого берега, омываемого рекой Ворскла, с незапамятных времен известны были пещеры, ископанные по примеру Киевских, в которых обитали отшельники. Все это свидетельствует, что подражатели жизни Киевских пустынножителей, имена которых не сохранило и народное предание, давно облюбовали эти крутые глинистые склоны, покрытые дремучими лесами, и из своих одиночных келий-пещер создали необходимые условия для устройства в дальнейшем общежительного мужского монастыря. По некоторым указаниям в справочниках, он и был основан в 17 веке».

У дореволюційного дослідника полтавського краю Л.В. Падалки зустрічаємо: «... на крутій горі правого берега річки Ворскла в дикій місцевості, серед пролісу, з незапам'ятного часу видніється печера».

Ще один тогочасний дописувач «Полтавських Єпархіальних відомостей» священик Іоанн Костенко у виносці до свого опису «Прошлое и настоящее Старомлинской слободки, или Велико-Будищский общежительный Свято-Троицкий женский монастырь» зазначає: «...и теперь еще в лесу около бывшего монастыря существуют пещеры, где, вероятно, укрывались первые обитатели этого места, носящие название «монастырских пещер».

Коли саме виникли останні - досі немає чіткої відповіді науковців. Покладаємося на майбутні археологічні дослідження. На сьогодні ствердити можна лише одне - печери рукотворні і започатковані самітними ченцями-поселенцями. Тож не дивно, що чернечоярські підземні обжитості іноді ще у нас називають скитом. Цілком доречно розтлумачити значення цього слова.

Однією з перших оаз чернецтва сповна можна називати Єгипет -- саме там воно виникло і визріло у певні форми. Ченці-відлюдники, які прагнули великих духовних досягнень, жили в Єгипті не в гуртожитних обителях, а переважно обирали для свого молитовного перебування пустелю. Іноді подвижники збиралися по декілька чоловік і спільно розділяли всі складнощі аскетичного життя. Єгипетська пустеля Скит особливо уславилася такими насельниками. Згодом назва Скит стала загальною і нею почали називати невеликі чернечі громади, що жили за особливо суворим уставом. У нас, на Русі, скити призначалися переважно для тих чорноризців, які, попередньо досягнувши у загальних обителях певних чеснот, усамітнювалися задля більших молитовних подвигів. Скити влаштовувалися на певній віддалі від головного монастиря, вхід богомольців туди був значно обмеженішим. Щоправда, з часом вони набули ще однієї функції - господарчої, часто слугували своєрідним дачним подвір'ям для материнської обителі і залежали від неї. На практиці багато скитів згодом так духовно зміцнювалися і зростали кількісно, що отримували статус адміністративної одиниці, тобто самі ставали монастирями.

З огляду на це, чернечоярське чоловіче печерне поселення на початковій стадії існування могло бути скитом. Але тоді виникає запитання: до якої обителі він належав? Проглянемо єпархіальний звіт-нарис «Упраздненные и прекратившие свое существование православные монастыри в пределах нынешней Полтавской епархии», датований 1897 роком. У ньому читаємо: «Преображенский, Велико-Будищский, мужской, ныне местечко Великие Будища, Полтавской губернии, Зеньковского уезда, в 47-ми верстах к юго-востоку от Зенькова. Вероятно, основан в 17-ом столетии, как и одноименный с ним женский монастырь; при издании штатов в 1786 году упразднен».

І цей і попередній тексти стверджують: на час свого «упразднения» чоловічий монастир зареєстрований уже як самостійна обитель, а не просто скит. Забігаючи наперед, обмовлюся, що однойменний жіночий чернечоярський монастир (про нього йтиметься в наступній публікації) значно молодший від чоловічого. Тож вірогідність того, що чоловіча і жіноча обителі були ровесниками - дуже мала. Археологічні дослідження натякають: печерна чоловіча обитель значно старша - її підземні келії, можливо, сягають XVI, а то й XV століття.

Прагну віднайти у вищевказаному звіті монастир, до якого міг належати печерний скит. Єдине, що привертає увагу - Красногірський Миколаївський Гадяцький, заснований у 1442 році, саме тоді «когда многие православные, страшась преследования от католиков, искали прибежище в пустыне». Ця обитель була чи не найстаршою на території сучасної Полтавщини.

А за територіальним розташуванням мене зацікавлює інший монастир - Преображенський Скельський, що у Зіньківському повіті Полтавської губернії, оскільки він -- найближчий до Чернечого яру. Проте останній занадто молодий (рік його народження -- 1660).

Звісно, вірогідність приналежності чернечоярських печерних насельників, так би мовити, їхня «приписка» до когось «старшого», -- це лише моя думка, якою я прагну пояснити вживання в історичних контекстах слова «скит».

Чернечоярський чоловічий монастир спочатку був тільки підземним (себто, під спудом мають бути виявлені храми). Пізніше він, безперечно, міг вийти і на поверхню (як доказ - досліджені поруч з печерами і над їхнім пагорбом ділянки землі, які могли слугувати місцем для церкви і невеликим обробленим угіддям). Поряд із печерними виходами жебонить криничка, вода в якій дуже чиста, смачна і, вірю, має благодатну цілющість. Переповідають, що їх там колись було декілька, а ще ця місцевість славилася озерами - Гнатове, Сага, Дряпачка та Монастирське. Тож не дивно, що в давнину її називали Чернещиною, або ж Чорним (від чорноризців) яром. Молитовне життя печерників мирно дихало благодаттю, освячуючи довкілля і, безперечно, нікому не заважало. Щоправда, як кажуть, крім нечистого.

Як закінчив свое чернечоярськеіснуваня чоловічий сспасо -прєображєнський монастир достовірно невідомо. Аналізуючи дотичні до теми історичні документи та дослідницкі припущеня, загалом погоджуюсь зі словами ігумена Іоанна Котляревського: «После полтавской победы Петр1, восстановив поврежденный Карлом Х11 во время осады города, Крестовоздвиженнский монастырь .., перевел туда монахов из В.Будещанского, что в Чернечем Яру, монастыря». Нагадаю, що Хрестовоздвиженська обитель опісля Полтавської баталії була оновлена стараннями полтавського полковника Василя Васильевича Кочубея.

Післямова

Православна віра стверджує: храм - це не просто архітектурний шедевр або ж культурно-історична споруда людства, що очищає його життя і діяльність. Передусім це - дім Божий. Він благословляється на землю з Вічності і стає на землі Вічністю. І ніщо - ні земні стихії, ні воєнні руйнації, ні суперечки, спричинені політичними амбіціями, - не владні його знищити. Там, де згасає молитва людей - невидимо служать ангели. Мудрі наші прадіди твердо дотримувалися правила: на місці церковної споруди ніколи не можна будувати нічого іншого. Натомість перевлаштовувалися інші храми, чи, принаймні, культова місцина якимось чином ізольовувалася.

Вже майже 80 років стіни колишнього Свято-Троїцького храму Великобудищанського монастиря, що в Писарівщині, не чули молитовних співів. Безбожний подих 20-х років ХХ століття, здавалося, назавжди згасив свічу молитви...

Але вона не загасла, вона продовжувала всі ці десятиліття невидимо жевріти благодаттю. І зараз з новою силою спалахнула.

26 січня 2008 року Писарівщина відправляла службу Божу. Перша Літургія за стільки літ! Як молитовне джерельце -- від колишньої благословенної монастирської ріки... Я стояла у фрагментарно відтвореному вівтарному приділі храму, позаду місцевих парафіян та гостей, і мені здавалося, що поруч зі мною - значно більше людей. Я відчувала присутність тих, хто, власне, і вимолив цей день - сотень колишніх насельниць, репресованих священників та черниць, розігнаних місцевих богомольців. Там, на тому світі, вони благали за нас, і на цьому богослужінні відчутно перебували поруч з богомольцями.

А у храмі молилося так легко! Попри всі пережиті ним осквернення і перевлаштовування. Десятки літ його паплюжили, нівечили, хотіли забрати у Бога... Але врешті-решт опустили руки, бо принаймні зрозуміли: з Богом воювати безглуздо, бо Він зганьбленим ніколи не буває!

Далі буде.

Полтавські єпархіальні відомості.